Саме тут, у майстерні батальйону безпілотних систем Black Sky 3-ї бригади оперативного призначення НГУ «Спартан», пошкоджені НРК отримують друге життя, а нові — проходять модернізацію…
— Головне у льотній справі – не бути байдужим. Ти можеш бути неймовірно грамотним, але, якщо сідаєш за штурвал і думаєш: «Ну, наче нормальна робота, не найгірша…», – то краще одразу йти з авіації. Не можу сказати, що я з своїм десятком «календарів» претендую на істину, але абсолютно кожного разу в душі щось перевертається, коли підходжу до своєї «вісімки».
Капітану Леоніду Сінельнику ще і тридцяти немає, та він вже – командир вертольота, може похвалитись нальотом у 900 годин, досвідом польотів у фронтовому українському небі й спекотній Ліберії.
Хлопець із звичайної родини, де ніхто не має жодного відношення не те, що до авіації, а й до армії. Зізнається: рішення стати льотчиком було досить спонтанним.
— Прийшов у ХНУПС і впевнено заявив, що хочу бути льотчиком-винищувачем. Якщо чесно, то я навіть і не знав, що там є нельотні спеціальності. З мене посміялись, кажуть: «Хлопче, таких, як ти – багато». На винищувача я не пройшов, дуже засмутився, але став вертолітником і зовсім про це не шкодую. Як тільки я вперше самостійно піднявся в небо – зрозумів, що це на все життя. Пам’ятаю, як від хвилювання не розумів, що відбувається, серце калатало, важко було зосередитись… Але, коли вийшов з вертольота, просто земля з-під ніг від щастя йшла. Мабуть, на той момент був найщасливішою людиною на світі. Хоча я й досі так реагую на польоти.
Леонід розповідає, що хоч ще лейтенантом почав виконувати бойові задачі на фронті й в Африку полетів, жодного разу не стикався із скепсисом досвідченіших колег.
— На льотному полі ніхто погонами не козиряє, у кабіні всі однакові. До того ж із початком війни нам усім довелось вчитись робити з вертольотами такі речі, про які раніше й подумати не могли. Для нас війна і постійні ротації розпочались ще до офіційного проголошення АТО. Там ще, на Донбасі, я й дізнався, що невдовзі лечу в свою першу миротворчу місію. Чесно кажучи, подумував навіть відмовитись, бо ж 2014 рік, льотчики в Україні потрібні… Але командир наполіг, за що йому дуже вдячний. Це величезний досвід, наліт, високі температури, запиленість майданчиків… У спекотній країні машина літає зовсім інакше, потрібно враховувати безліч нюансів… В авіації взагалі дуже важко бути дурнем. Постійно пояснюю це курсантам, з якими літаю інструктором. А ми ще й потрапили в пік Еболи. В Африці я налітав більше 150 годин, думав, що я вже такий досвідчений. А повернувся до України в 2015-му, а тут всі – просто неймовірні аси, стали на голову вище… Довелось швиденько вникати в усі нюанси – гранично малі висоти й таке інше… Нині летіти на висоті 4 метри, фактично косити траву вертольотом – звична справа.
Льотчик ділиться, що, як почав службу із постійних відряджень, так і досі рідко буває в дому. Але попри всі труднощі, нізащо б не проміняв свою «вісімку» на щось інше, адже й досі відчуває себе найщасливішим, коли сідає за штурвал…
