Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Про життя героїчного воїна сучасної України – читайте в АрміяInform.
2017 рік. Район Авдіївки… Вибухова хвиля від танкового пострілу здійняла лейтенанта в повітря й кинула метрів за десять у лісосмугу. Падіння було таким, що у Василя болем пройняло чи не кожну кісточку. Краєм ока він помітив, як зверху на нього падають величезні грудки й пошматовані мішки з піском. За мить знепритомнів…
Коли ж повернувся до тями, у голові гуло, у вухах дзвеніло, у роті від крові –солоно та ще й присмак заліза. Усе тіло нило. Василь важко звівся на ноги, окинув затьмареним поглядом поле бою. За пів кілометра, чадячи кіптявою, рачкував у тил до своїх російський танк, який він підбив. Панцирник утік недалеко. А це означало, що непритомним Василь пролежав лічені хвилини, бій іще тривав.
…Уранці «Тайфун», як завжди, робив обхід укріплень роти. Зазвичай такої пори ворожі артилерійські обстріли були рідкістю. Але того разу лінію оборони одразу кількох ротних позицій раптом вкрили рясні мінометні розриви. А просто навпроти передового взводу з’явився російський Т-72, який став бити з гармати прямою наводкою по шанцях підрозділу. «Тайфуна» пройняла лють. Минулого тижня його роту щоночі діставав інший ворожий панцирник. Своїм вогнем він буквально перемелював інженерні споруди підрозділу, внаслідок чого осколками снарядів поранило трьох його хлопців. Однак Василь його таки покарав. Зосередженим вогнем «тайфунівська» рота знесла з нього активну броню. А сусіди влучним пострілом із СПГ у корму відправили танк на брухт.
А тут – новий нахаба! Лейтенант перебіжками дістався найближчого станкового протитанкового гранатомета. Днями осколком міни на ньому розбило оптичний приціл. Але механічний працює, тож поки що СПГ встановили на резервній позиції. Дякуючи Богові за передбачливість підлеглих, «Тайфун» узявся до справи.
Він перевірив заряд, навів ствол на танк, зібрався, зробив перший постріл. Промах!.. Гарячково перезарядивши, лейтенант скорегував приціл і вистрілив удруге. Є! Корпус танка огорнув чорний дим. Ще з пів години, тримаючись на ногах тільки силою волі, «Тайфун» керував боєм…
…Василь у мирному житті й на війні — це різні люди. Вони не подібні так, як не можуть бути подібними дзеркальне плесо тихого озера й невтримна лісова пожежа. У бою ротний страшніший для ворога за найспустошливіше природне явище, завдяки якому він і отримав свій позивний «Тайфун».
Його батько – вчитель музики, мама – медсестра. У сьомому класі він поставив за мету вступити до Луцького військового ліцею, зосередився на навчанні. Так і сталося. А після закінчення ліцею став курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Академію закінчив із відзнакою. Обрав для служби 72-гу бригаду й анітрохи про це не пошкодував. Йому дуже щастило з командирами та побратимами, потрапив наче у другу родину.
– Перше поранення дістав у жовтні 2017-го. Ми займали нові позиції і потрапили під артобстріл. Уламок міни пробив ногу, дійшов до кістки. А я відразу навіть не відчув, що поранений. Під час бою адреналін у крові такий, що болю не відчуваєш. Та й темно було. Випадково схопився за стегно, а під пальцями – мокро. Поїхав у шпиталь. Мене перемотали і тієї ж ночі я повернувся назад. Невідкладних завдань – безліч, а офіцерів і досвідчених сержантів – негусто, – говорить Василь.
Осколкові поранення, важкі контузії, серйозні ушкодження голови. А ще він горів, підривався на бойовій машині. Із останнім уламком міни в тілі не покидав позицій місяць. Двічі після обстрілів хлопці його буквально викопували із землі. Він жив між фронтом і шпиталями.
‒ Більш-менш я прийшов до тями вже в Київському військовому шпиталі, куди перевели із Дніпра. Одразу почав проситися на виписку, назад у бригаду, до хлопців. А лікарі мені: «Божевільний! У тебе серйозний крововилив у мозок. Череп пробитий, недоліковані поранення…» Врешті-решт звільнили. Депресію від того дістав просто моторошну. Мене ж учили воювати 5 років, до того був військовий ліцей. Маю бути на фронті! Бо знаю, що і як робити в бою. Останній склад роти із контрактників формував і готував сам, уже маючи бойовий досвід. Був упевненим: хлопці виконають будь-яке завдання. І моє місце – там, серед них, – розповідає Василь.
На превеликий жаль, продовжити військову кар’єру йому не судилося. За станом здоров`я «Тайфуну» довелося звільнитись з армійських лав. Однак вроджена бійцівська жилка тільки додала наснаги вистояти у вже чужому для нього цивільному житті. Нині лейтенант запасу, Герой України, «Народний Герой України» Василь Тарасюк контролює якість поставок озброєння у військо.
– Я сам собі роботу знайшов. Кілька місяців сидів удома, як, на думку обивателя, й належить інваліду війни. Згодом перелопатив купу оголошень, поки не знайшов вакансії в концерні «Укроборонпром». Подав туди заявку, пройшов співбесіду, – розповідає Василь. – Спершу працював у технічному відділі, який тестує виготовлену або відремонтовану зброю і техніку. Нині працюю головним спеціалістом відділу, що «веде» виробничі й ремонтні оборонні підприємства, які постачають озброєння на передову. Частенько хлопці з передка або із частин телефонують зі скаргами. Коли щось не так, терміновим порядком спрямовую туди рекламаційні групи. Потім виробники й ремонтники виправляють недоліки власним коштом. Ми ж аналізуємо причини браку, створюємо механізм запобігання його повторенню. Кільки разів пощастило самому попрацювати в районі ООС. Наче додому повертався, тільки в іншій ролі, – говорить Василь.
Нині хлопець здобуває другу вищу освіту з управління підприємствами. У вільний час вивчає іноземні мови, займається спортом. Життя триває…
