Про те, як змінилась роль снайпера на передовій та як готують майбутніх снайперів АрміяInform розповів сержант-інструктор школи підготовки снайперів 199 навчального центру ДШВ ЗСУ з позивним…
На рахунку Тетяни із позивним «Лікар Ксю» – сотні врятованих життів і десятки бойових нагород. Вона зашивала рани прямо на передовій, витягала героїв на собі, довозила до шпиталю… Навіть за місяць до пологів жінка не наважувалась покинути побратимів, адже знала, як на передовій не вистачає лікарів. Тому мовчки у бронежилеті і з повним медикаментів рюкзаком дотримувалася клятви Гіппократа. Каже, що її оберігала донечка. Адже, пройшовши Піски, Опитне, Карлівку, Водяне, не зазнала жодного поранення. Побратими дівчини запевняють, що «на адреналіні» вона робила просто неймовірні речі — за годину встигала оглянути і надати допомогу двом десяткам поранених бійців. А про шви, які вона накладала, взагалі ходять легенди. Їх називають ювелірними.
Коли друзі з медичного університету розмістили в соціальних мережах пост про те, що лікарських рук на фронті не вистачає, Тетяна довго не зволікала. Одразу зібрала речі і кинулась допомагати товаришам. Планувала побути на фронті кілька тижнів, допоки ситуація стане менш критичною. Про військову службу на той час навіть думки не було. Та…
— …Командування дозволило вирушити в район АТО тільки після підписання контракту і проходження військової підготовки. Тож на фронт я поїхала вже після «експрес-курсу» з підготовки молодого бійця. З першого дня потрапила у самісіньке пекло під Донецьким аеропортом. Там у нас відбулась своєрідна зустріч випускників медичного університету Пирогова. Тішило, що серед нас виявилось стільки небайдужих. На жаль, не всі повернулись. У перші ж дні я зустріла свого одногрупника і хорошого товариша Сашка Кондратюка, а вже за три дні він загинув… Незважаючи на те, що наш університет дає хороші ґрунтовні знання, багатьом речам доводилось вчитись на місці. Ворог постійно демонстрував, що нічого святого в нього немає. Двічі наш медпункт розносило вщент, одного разу – зрешетило уламками.
На запитання, чи було важко, дівчина відповідає не роздумуючи: «Неймовірно важко». Але «Лікар Ксю» не могла дозволити собі зупинитися.
— Термінал був всіяний пораненими. Витягували одного за другим і молили Бога: щоб тільки не помер, щоб встигнути накласти джгут, щоб дотягнути до машини, щоб доставити в госпіталь живим. Надавали максимально можливу допомогу тими засобами, що у нас були. Один із моїх хороших друзів підірвався на міні, потрібно було терміново проводити інтубацію, вентилювати легені… У нас таких можливостей не було, він помер. Якби була апаратура — у нього був би шанс. З іншого боку я розумію, ставити таке дороговартісне обладнання в полях абсолютно неможливо.
На передовій дівчина зустріла і своє кохання. Разом пройшли немало гарячих точок. Приємною несподіванкою стала вагітність. Жінка до останнього приховувала, що чекає на дитину. Каже, боялася, що командир, дізнавшись про її вагітність, відправить додому, а лікарів у роті бракувало.
— Це було абсолютно свідоме рішення. Я розуміла, якщо моя вагітність буде без ускладнень, можу працювати далі. Багатьох дивує, що носила бронежилет. Та насправді, коли довго носиш амуніцію – до неї звикаєш і практично не відчуваєш. Вагітні жінки і на мирній території працюють на швидких, у реанімаціях, там — не менші навантаження… До того ж щодо жінок на фронті і так гіперопіка. Якби хлопці дізнались про те, що я при надії, взагалі б нічого не дозволяли робити.
