Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
Із кожним роком учасників бойових дій у Другій світовій війні, які зі зброєю в руках захищали країну, залишається все менше. У Вінниці їх наразі менше ніж 20. Тому кожне свідчення та особисті спогади солдатів, які пройшли стежками тієї страшної війни та власним потом і кров’ю відвоювали кожний клаптик рідної землі, кожна родинна історія мають надзвичайну цінність.
Одними із таких, практично останніх, свідчень є розповідь ветерана з Вінниці Василя Носолюка, старшого лейтенанта у відставці. Ще два роки тому, усміхнений та оптимістичний, постійно жартуючи, він спілкувався із нашими кореспондентами. Розповідав, як пішов на війну, як повернувся з неї лише за сім років потому, як працював в Івано-Франківському педагогічному інституті викладачем фізики, а потім – на кафедрі фізики Вінницького державного педагогічного університету. У 101-річному віці ветеран міг ще читати без окулярів, ходив у магазин зі своїм опікуном і скаржився лише на біль, який залишився після чотирьох поранень. На жаль, за кілька місяців до чергового Дня перемоги над нацизмом, у 102-річному віці Василь Микитович пішов із життя… Але залишив свої спогади…
До уваги читачів АрміяInform – інтерв’ю, записане під час тієї зустрічі.
З учителів – в артилеристи
– Василю Микитовичу, ви пішли на війну у 24 роки. Вас мобілізували?
– 1941 року, після закінчення Київського педагогічного університету, я викладав у Попільнянській школі (Житомирська область) математику. Коли фашисти наближалися до Києва, була оголошена мобілізація, і я та колеги-вчителі пішли на збірний пункт. Але відразу на фронт не потрапили, бо як освітяни ми зі зброєю справи не мали. От нас і відправили навчатися на Донбас. Там була хороша військова школа: я пройшов загальновійськову підготовку і здобув право бути командиром відділення. Після навчання нас залишили на Донбасі – тримати фронт, адже гітлерівці підступали все ближче. У моєму підпорядкуванні було з півтора десятка добре навчених бойових хлопців. Фашисти рвались до Сталінграда, а ми стояли на смерть. За ті бої багато бійців отримали ордени, і я також.
– Можете пригадати деталі?
– Це довга історія. Але ми ж можемо дозволити собі трішки спогадів. Був 1942-й. Ми – ще не обстріляні, молоді, але впевнені в собі. І от наш підрозділ отримує завдання – тримати можливе місце прориву ворога на березі невеличкої річки, яку його техніка зможе легко подолати. Понад річкою – дорога, якою мали йти фашистські танки. У нашому розпорядженні – короткоствольна гармата калібру 100 мм. Зарядили і поставили на своєму боці річки. Розставили на постах стрільців. За певний час у бінокль побачили здоровенну машину. Здалеку здавалося, ніби вантажний вагон. Я налаштував гармату. Зарядили й вистрілили. Щойно машина виїхала на берег, їй просто у двигун влучив 5-кілограмовий снаряд. Знищили 15 фашистів. За це я й отримав орден.
«Не вистачило сантиметра, щоб знесло голову»
– В одному з таких боїв вас поранили?
– Так, хоч ми й зуміли знищити багато ворожої сили, але противник вперто рвався до Сталінграда. Тож нас засипали снарядами ще більше. Один із них впав неподалік, його осколком мені зачепило голову. Поранення було складним, але мені знадобилося лише чотири тижні, щоб повернутися на фронт. Лікувався на Уралі. Пригадую, лікарі тоді казали: «Хлопче, ти народився в сорочці. Не вистачило сантиметра, щоб знесло тобі голову».
– Напевно, у шпиталі й задумалися про офіцерські погони?
– У шпиталі до мене завітав офіцер і запропонував після лікування поїхати на навчання. Можна сказати, що за мене вхопилися обома руками – вища освіта тоді була рідкістю серед бійців. За Урал якраз евакуювали з Одеси вище артилерійське командне училище, тож я погодився. Навчалися на установках великої потужності, де потрібно швидко робити розрахунки. Отже, мої знання з математики стали у пригоді. За вкрай короткий час ми вивчили всі дані про артилерію великої потужності та її застосування. Навчання було дуже цікавим. Там і отримав звання лейтенанта. Після випуску потрапив з товаришами на фронт під Москву.
Нагороди
– Ви показуєте свої нагороди, але серед них немає першого ордена, про який розповідаєте.
– Його я втратив невдовзі після того, як отримав. Ворожа авіація постійно полювала на наші артустановки, адже ми тримали лінію фронту на найнебезпечніших напрямках, де фашисти мали намір проривати оборону. Нам завжди вдавалося їх перехитрити. Тільки-но дізналися, що має бути авіаналіт, швидко поскидали зайві речі, які залишився охороняти старшина, відвели озброєння в тил і замаскували. Ми ледь встигли зібрати дерев’яні моделі наших гармат із колод, встановивши на те ж місце, як це було кілька годин тому під час прольоту ворожого розвідника. Вибухи численних авіабомб не залишили від тих дерев’яних гармат і сліду. Ні будки не залишилося, ні одягу, ні старшини… Так само пропали й наші ордени.
Військова майстерність
– Ваша відповідь не забарилася?
– Звичайно, ми завдали їм перцю. Наші дівчатка літали і фотографували місцевість. Координати із позиціями ворога передавали нам. Ми, математики, робили розрахунки для стрільби. Ми могли стріляти на кілька десятків кілометрів, тож точність розрахунків мала бути високою. Головне – не зачепити своїх, що від ворога перебували іноді за якісь сотні метрів.
– Де зустріли перемогу?
– На кордоні Польщі з Німеччиною я зазнав чергового поранення, тож перемогу зустрів у шпиталі.
– Але з війни ви повернулися лише за два роки після її закінчення. Що стало причиною?
– Хоча офіційно війна і закінчилася, нас ніхто не збирався відпускати. Сталін планував поширити вплив на всю Європу, тому військо не розпускав, тримав як резерв. Лише коли зрозуміли, що західні союзники не поступляться своїми сферами впливу, була оголошена демобілізація. Після цього я нарешті зняв мундир. Закінчив війну помічником командира батареї у званні старшого лейтенанта.
Наприкінці тієї зустрічі Василь Микитович побажав нинішнім захисникам України швидко маскуватися, вдало обладнувати хибні позиції та вправно нищити ворога. Адже, як сказав ветеран, тільки так можна здобути перемогу!
