Він входить до Об’єднаного командно-штабного коледжу Академії оборони Великої Британії. За результатами навчання він отримав Thales Prize як найкращий міжнародний…
Перші бої у 2014-му вчорашній майор запасу Валерій Гудзь прийняв на посаді… командира взводу. Нині ж він командує окремою механізованою бригадою імені короля Данила.
…1991 рік. Україна набуває незалежності. Гудзь – курсант випускного курсу Рязанського вищого повітрянодесантного училища. Валерій приходить у стройову частину з рапортом: «Прошу згоди командування на перевід мене у Збройні Сили України…» Штабний офіцерик презирливо копилить губу: «Що, у Хохляндії служити будеш? Та ви ж без нас там загниєте! Або у рабство до америкосів підете!» Майбутній «Сімдесят Дев’ятий» (позивний. – Авт.) себе стримує й лише тихо промовляє: «Я – українець».
Десять років потому. Миколаїв, 79-й парашутно-десантний полк. Потужні російські спецслужби та внутрішні зрадники вже розвалюють армію та флот. Майно війська розкрадається. Фінансування за залишковим принципом. Ставлення населення до людини у формі зневажливе. Тож військові добираються до місць служби у цивільному вбранні.
Якось Гудзь заступається за простого солдата свого полку, з яким дехто обійшовся вкрай несправедливо. Офіцер був стовідсотково правий. Але у кривдників бійця знаходяться впливові покровителі. Майорові Валерію Гудзю, який встиг зробити у десанті блискучу кар’єру, доводиться звільнятись у запас.
У цивільному житті йому, майстру спорту з боксу, у рідному місті запропонували посаду тренера дитячої спортивної школи. Він відразу погодився, позаяк завжди обожнював возитися з малечею.
За іронією долі, в армійський стрій його «повертають» знову ж таки росіяни, загарбавши Крим. «Сімдесят Дев’ятий» прийшов у військкомат з вимогою: «Мужики, поверніть мене на службу! Піду на будь-яку посаду!» Сказано – зроблено. Гвардії майор Гудзь погоджується на першу ж пропозицію. Та приймає посаду… командира взводу у 72-й бригаді.
Літо 2014 року. Район Волновахи. Лінія фронту ще не сформувалася. Відразу декілька різних підрозділів з різних бригад скупчуються й застрягають біля мосту через невеличку річку. На ньому щойно на мінах підірвалися дві бронемашини.
Серед присутніх нема жодного кадрового офіцера. Мобілізовані командири та бійці не мають воєнного досвіду. Люди дещо розгублені.
До скупчення техніки й людей підлітає колона тактичної групи «Сімдесят Дев’ятого». Гудзь миттєво орієнтується у ситуації, збирає всіх офіцерів: «З цієї хвилини я – ваш командир. Моє слово – закон! Зараз ви зробите таке…»
За лічені хвилини міст звільнено від пошкоджених машин, техніка підрозділів вишикувана у похідну колону. «Сімдесят Дев’ятий» уточнює, які завдання мають взяті ним під командування підрозділи. Вони більш-менш збігаються з бойовим наказом його групи. Тому він ставить частину своєї бронетехніки у головний похідний дозор і дає всім розпорядження на максимальній швидкості єдиною колоною покинути цей район.
Щойно підрозділи виконують його команду, зону мосту вкриває море вогню: із території Росії туди б’ють «Гради»…
Осінь 2014 року. Луганщина. Батальйонна тактична група вже комбата Гудзя прямує на зачистку одного з населених пунктів. Передова рота наривається на засідку.
По роті ведуть шалений вогонь з усіх калібрів. Підрозділ зі ще не обстріляних. Бронемашини встали, почали не прицільно огризатися по ворогу. Зупинка роти перетворює її на мішень…
А вздовж колони вже біжить закривавлений комбат, його поранило в голову. «Сімдесят Дев’ятий» застрибає на броню машин, дає накази командирам, окремих приводить до тями. Врешті рота розгортається у бойовий порядок та йде в атаку, змітаючи сепарів, як ураган…
2015 рік. Район Авдіївки. Гудзь уже вкотре дає дозвіл на відкриття вогню у відповідь. Сепари гатять з великих калібрів майже по всій лінії оборони бригади. Кілька мін і снарядів лягло в житлові квартали Авдіївки. А на наших «нульових» позиціях є поранені, один солдат загинув. Хлопцю щойно виповнилось двадцять рочків.
Командиру підрозділу, в якому від кулі снайпера поліг цей юнак, «Сімдесят Дев’ятий» дає окреме гарячкове напуття:
– Бий у відповідь з усього, що маєш! Залий їх вогнем, зажени під землю! А я зараз підключу до бою бригадні засоби!
«Якщо ти професіонал, то зобов’язаний зробити все, щоб виконати бойове завдання без людських втрат»
Гудзь якось миттєво заспокоюється й роздає «дротом» накази вогневим підрозділам частини.
Зазвичай «Сімдесят Дев’ятий» витриманий. Оскільки не має права на відкриті почуття. На той момент він – заступник командира 72-ї механізованої бригади «по бою».
– Ненавиджу втрачати людей, – наче виправдовується підполковник за свій невеличкий емоційний зрив. – А ще не терплю дешевого патріотизму, коли людей кличуть кидатися грудьми на амбразури. Якщо ти професіонал, то зобов’язаний зробити все, щоб виконати бойове завдання без людських втрат.
Бачачи, що я хочу йому щось заперечити, він зупиняє мене жестом руки:
– Так, згоден, війни без поранених і загиблих не буває. Проте я поважаю тільки тих командирів, які думають про максимальну безпеку підлеглих. От ви мене про командира роти Костю «Базальта» розпитували. В нього загинув молодий пацан. Але в мене язик не ворухнеться дорікнути йому, ані жодним словом. Ви ж бачили, як він організовує бої й систему оборони шахти «Бутівка». Офіцерська робота «Базальта» просто бездоганна. А ще він дуже гарна й порядна людина. Костя після втрати пацана й досі сам не свій, на темну хмару схожий…
Завдяки офіцерським талантам Гудзя підрозділи бригади захопили позиції, які дозволяли тримати ворога наче у зашморзі
Валерій Федорович продовжує тепло розповідати про офіцерів і сержантів, солдатів батальйону, яким він ще торік командував. А я ледве тамую усмішку. Бо, по-перше, він сам їх відбирав на командні та інші посади й навчив воювати. По-друге, саме від них я наслухався безліч захоплених розповідей про самого «Сімдесят Дев’ятого».
Окрім того, днями він був нагороджений волонтерським орденом «Народний Герой України». Було за що: великою мірою завдяки його офіцерським талантам підрозділи бригади захопили позиції, які дозволяли тримати ворога наче у зашморзі. Й ще на посаді комбата вороженьки нарекли його «Чорним Комбатом». Чому так – пояснювати, гадаю, не треба.
Літо 2019 року. Маріупольський напрямок. Працюю у районі оборони батальйону морської піхоти. Під вечір бойовики починають крити наші позиції з усіх калібрів. А морпіхам їх дістати у відповідь – «не з руки».
– Чекайте! – промовляє біля мене командир взводу. – Зараз комбат вийде на «двадцять четвертого» комбрига, Гудзя – чули про такого? Його хлопці зліва від нас, а за ними «не заіржавіє».
За декілька хвилин величезний терикон, на якому засіли вороженьки, у напівтемряві розквітає блискавками вибухів. 24-та б’є прицільно. Кілька діб поспіль противник поводився нишком…
