Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Старший лейтенант Василь Морозов за першими роками війни на Донбасі стежив через інтернет та телеекран. Нині про війну він знає більше, ніж розповідають на телебаченні, бо вже півтора року на передовій. Він із тієї когорти молодих українців, котрі вступили до військового вишу під час війни добре усвідомлюючи, що на них чекає після випуску…
− Щоранку у військовому інституті нам доводили інформацію з фронту про ворожі обстріли, втрати з нашого боку та противника, − розповідає командир роти Василь Морозов.
На заняттях у львівській Академії сухопутних військ, куди хлопець вступив 2014-го, курсанти на реальних прикладах вивчали бойові дії та готувалися до війни. Обговорювали з викладачами зведення, аналізували критичні ситуації, успішні операції Збройних Сил. Про це повідомляє АрміяInform.
Закінчивши львівську сухопутку в червні 2018 року, лейтенант Морозов уже в жовтні був в районі ООС. Перша ротація − тоді один із найбільш неспокійних районів − Кримське, що на Луганщині, та майже сотня підлеглих − вдвічі, а то й утричі старших за нього. Попри постійні обстріли, важкі позиції, за довгі вісім місяців служби в його підрозділі − жодного загиблого та пораненого. За це Василя дуже поважають. Та і він не соромиться радитися зі старшинами та досвідченими солдатами, коли сумнівається, яке рішення ухвалити.
У район ООС Василь заходив ротним, а який бойовий досвід після академії? Після випуску провів три місяці на полігоні командиром взводу окремого гірсько-штурмового батальйону. Перед відрядженням на Донбас прийняв роту.
− Дуже хвилювався, чи впораюся. Тим паче в моєму підрозділі більшість бійців мали за плечима неабиякий досвід на передовій. Дехто пройшов найбільш активну фазу бойових дій 2014−2015 років. Більшість вдвічі старші за віком. Тож, мене, лейтенанта, сприймали насторожено, не надто довірливо. Були перевірки, провокаційні запитання. Але, зрештою, всі порозумілися. Дуже допомагали сержанти, котрі вже не один рік були на війні. Дещо підказували, дещо я сам «мотав на вус», коли спостерігав за їхньою роботою, − розповідає молодий командир.
− Головне для мене було, щоб всі повернулися додому живі. На щастя, виконати найголовніше завдання мені вдалося, − розповідає Василь.
Нині у нього вже друга ротація на війну. Його рота тримає оборону на одній з ділянок фронту на Донеччині, де від наших позицій до ворога приблизно 80-100 метрів.
− Коли ми тільки заїхали на ці позиції, бойовики в перші ж дні намагалися психологічно подавити моїх бійців, перекрикувалися з нами з окопів, погрожуючи, що прийдуть і повбивають нас. Ми ж у відповідь жартували і запрошували «на чай». Та за пів року чомусь ніхто з них прийти так і не наважився, − усміхаючись, каже Василь.
За розповіддю бійців цього підрозділу, ротний в них спокійний і грамотний офіцер. Під час обстрілу швидко аналізує ситуацію, оцінює ризики та швидко приймає рішення, як краще припинити активність бойовиків адекватною відповіддю.
А між обстрілами Василь та його підлеглі облаштовують позиції та допомагають жителям селища, кордони якого обороняють: ремонтують машину, латають дах після ворожого обстрілу, підвозять воду та продукти…
− Цих людей шкода. Мусять жити під постійними обстрілами. Сумно бачити, наскільки вони вже втомилися від війни, як прагнуть миру і сподіваються, що скоро все закінчиться. Тут живе одна немолода пара, вони не виїхали, бо не мають куди. Хоча доклали усіх зусиль, щоб відправити «на велику землю» дітей. Нині радіють, що ті добре влаштувалися. Хоча діти, знаю, дзвонять додому рідко.., − розповів Василь.
Хлопець, який сам виріс у селищі (родом із Хмельниччини), одразу відмічає, що до війни село тут було гарне. Каже, по будинках бачить, що будували їх на совість і що жили тут справжні господарі.
За розмовою поміж зруйнованих ворожими обстрілами будинків Василь звертає мою увагу на колись охайний сад, рівненько поділений на ділянки уже зарослий бур’яном город, досі заквітчені червоними, давно вже дикими тюльпанами клумби, дитячу поржавілу гойдалку біля розбомбленої хати…
− Колись тут люди працювали, мріючи про щасливе і спокійне життя. На жаль, війна зруйнувала усі їхні плани і мрії… Цього року в мене мало бути весілля, − задумливо дивлячись на ці руїни, промовив командир.
Чому не склалося з весіллям, питаю, – відвів сумний погляд убік і промовчав…
Майже два роки Василь не був удома через війну. Після випуску з академії поїхав на полігон і одразу − на передову. Далі − знов полігон, і знов передова.
Вже майже два роки вдома на нього чекає мати, яка виховувала сина самотужки, та двоюрідні брат і сестра. Вони давно вже звикли, що Василь рідко приїздить. Спочатку чекали його з київського військового ліцею, де навчався два роки, потім з академії, нині − з війни. Саме думка про них надає офіцерові сил і наснаги служити далі…
Дорогою натрапляємо на перевернуту легкову автівку. Вибиті шибки, прострелений наскрізь збоку метал…
− Три дні поїздила. Потрапила під обстріл. Тепер ремонтуємо, − розповідає командир.
Його автівку бойовики також не раз намагалися «зловити», особливо, коли розвозить на позиції боєприпаси, та щоразу, на щастя, запізнюються. Не раз бувало, що снаряд падає у те місце, де стояло авто за десять секунд після того, як він від’їжджає, каже Василь. Мабуть, народився в сорочці, − жартує. Потім дістає телефон.
− Хочу набрати матері… Просто скажу, що дуже сильно люблю її. У щоденних клопотах також рідко телефоную додому…
