Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Коли в серпні 2014 року 54-річний мешканець Нової Каховки Анатолій Обелець прийшов на військово-лікарську комісію із направленням у 79-ту десантну бригаду, дехто з нього кепкував. Закидали, що, мабуть, запізно йому йти в десантники. Проте чудовий фізичний стан (легко міг відтиснутися 40 разів ) і палке бажання захищати Батьківщину відкрили чоловіку шлях до еліти Збройних Сил.
— До війни я очолював пошуковий рух на Херсонщині, — розповідає Анатолій Обелець. — Упродовж 15 років разом зі своєю громадською організацією здійснювали перепоховання останків воїнів, загиблих під час Другої світової. Також мав досвід поводження з вибухонебезпечними пристроями, ми щодо цього тісно співпрацювали із МНС. Займався патріотичним вихованням молоді, зокрема було створено молодіжний клуб «Сокіл», у якому юнаки та дівчата поглиблено вивчали історію України, військову справу, долучалися до пошукових робіт. Коли Росія окупувала Крим, одразу вирішив йти до військкомату.
Як пошуковець командиром аеромобільного взводу став
Призвали до лав війська Анатолія лише тоді, коли скасували вікові обмеження для мобілізованих. Так чоловік опинився у створюваному на базі 79-ї бригади батальйоні «Фенікс». Мав бути офіцером із виховної роботи, але…
— Я закінчив військову кафедру Одеського університету імені Мечникова, мав звання «старший лейтенант» і фах офіцера-зв’язківця. Тож на розподільному пункті сказали: «Будеш командиром аеромобільного взводу», адже тоді відчутно бракувало молодших командирів, — розповідає Анатолій Обелець. — Я, звісно, трохи засумнівався, який то з мене бойовий десантник у 54 роки. Проте мене заспокоїли, що в АТО нас поки не відправляють. Ми поїхали на навчання на полігон.
Два місяці тренувань на Ширланівському та Тернівському полігонах. Постійні стрільби зі всіх видів зброї, відпрацьовування навичок на БТР-80, марш-кидки дали змогу добровольцям відчути себе справжніми воїнами. Потім — заліковий 12-годинний нічний марш-кидок із повним спорядженням, який всі мобілізовані з честю витримали. Але стався в той період і прикрий для Анатолія Обельця випадок: він потрапив у ДТП. Чоловік дуже боявся, щоб його не комісували. Та травми не завадили йому вирушити в район проведення АТО.
— Я був схожий на курча табака — на тілі суцільна гематома, — віджартовується наразі ветеран. — На щастя, всі кістки вціліли, тож мені казали, що народився в сорочці. А наприкінці осені разом із підрозділом вирушив у сектор “М«,— каже чоловік.
Так для старшого лейтенанта почалася бойова робота. Завданням десантників 79-ї бригади було прикривати нашу артилерію в секторі «М». Також періодично за наказом командування доводилося демонструвати противнику силу.
— У 2015-му бойової техніки було недостатньо, — продовжує розповідь офіцер, — тож застрибували на БТРи і виїжджали на патрулювання, паралельно створюючи загрозливу для ворога картинку. Чесно скажу, було важкувато: їздили багато і вдень і вночі. Особливо тяжко «кататися» на броні було взимку за мінусових температур, інколи ж пришвидшувалися до 70 км/год, то хлопці перетворювалися майже на крижинки.
Із командирів — у офіцери-вихователі
Ось тоді далися взнаки наслідки ДТП: у Анатолія запалився плечовий суглоб. Чоловіка госпіталізували, а після лікування запропонували посаду, на яку він і мав іти від початку: став заступником з виховної роботи командира саперної роти 79-ї бригади. Цей підрозділ ветеран називає одним із найкращих у бригаді. Говорить, що саме там побачив, що таке справжня десантура — колектив однодумців, готових у будь-який момент виконувати бойове завдання:
— Усі горіли однією ідеєю — захищати Батьківщину. Працювали дружно, злагоджено, у підрозділі було цілковите взаєморозуміння, що дозволяло виконувати бойові завдання на відмінно. А робота в саперів завжди небезпечна, особливо це було відчутно у перші роки війни. Дуже багато унікальної спецтехніки підрозділу та вибухівки було розосереджено, що потребувало постійної охорони і злагодженої роботи вартової служби. Тож як заступник командира я відповідав і за цей напрямок роботи. Окрім того, багато працював із волонтерами, у 2015-му це була велика частка роботи, адже потрібно було визначити реальні потреби підрозділу і скоординувати все з волонтерами. Також надавали медичну допомогу й ремонтували комунікації, і електромережі, і водопостачальні, для цивільного населення, відроджуючи в такий спосіб довіру місцевих до Збройних Сил.
Загалом у 79-й бригаді Анатолій Обелець відслужив 13 місяців. Перед демобілізацією чоловік підписав документ про зарахування до резерву. Говорить, що за будь-якого серйозного загострення ситуації на фронті готовий, попри 60-річний вік, вирушити до своїх хлопців.
Складний період адаптації
Після повернення зі Сходу перед Анатолієм Обельцем, як і перед більшістю ветеранів, постала проблема психологічної реабілітації.
— Коли восени 2015-го повернувся до рідного міста, — пригадує чоловік, — то ще два-три місяці воював уві сні… Все кудись їхав на БТРі у світі небезпеки та адреналіну, лякаючи цим дружину.
І саме дружина порадила йому не повертатися до приватного підприємництва, яким Анатолій заробляв до війни на життя, а зосередитися на творчості. Ще до війни Анатолій мав незвичне захоплення — вирізьблював картини з дерева у авторській техніці інтарсії, брав участь у багатьох виставках. Друзі-майстри та шанувальники навіть назвали його українським Ван Гогом за мотиви із соняхами в його роботах.
— Попри те, що колеги-митці давно вже казали, що мені потрібно більш серйозно ставитися до мого хобі, я боявся присвячувати творчості весь свій час, адже не маю фундаментальної мистецької освіти. Але саме різьбярство допомогло мені адаптуватися до мирного життя і перетворилося на професію. У 2017 році я пройшов фаховий конкурсний відбір та низку обов’язкових всеукраїнських виставок та став членом Національної спілки художників України.
Інтарсія та майстер-класи для американців
Картини Анатолія Обельця складаються з десятків, а подекуди — сотень деталей, кожну з яких він вирізає окремо і наклеює, утворюючи нашарування. Так з’являється той самий об’єм — такий собі 3D-ефект — об’ємна дерев’яна мозаїка. Митець вирізає розпеченою струною, яка в площині різання рухається в будь-якому напрямку, а тому здатна створити дрібні деталі.
— На створення однієї картини потрібно приблизно місяць часу, адже це неймовірно копітка робота. — зазначає чоловік. — Образи беру з голови, коли є натхнення, спочатку роблю ескіз на папері. До речі, якщо розфарбувати ескізи, був би самодостатній творчий доробок.
Квіти, казкові звірі й птахи, дівчина-весна з флейтою, дідусь-музикант, мати з немовлям — у творчому доробку митця вже понад 100 робіт. Є в херсонського майстра й серія картин на біблійну тематику. До їх виконання готується особливо — читає Святе Письмо. А Новий Завіт, у якому згадується оливковий Гетсиманський сад, надихнув художника на створення картини «Райські яблука». Може тому, що творить із молитвою, вражають «Свята вечеря», «Вхід Ісуса Христа в Єрусалим». Сам автор вважає особливою роботу «Диво в Кані Галілейській». На ній багато рівнів барельєфу, зате чітко відтворено риси Ісуса Христа та Діви Марії на передньому плані, на задньому — молодят, гостей, виночерпіїв, музикантів. Усе це — на заготовці завтовшки лише 20 мм. Багато робіт митця — у закордонних колекціях, зокрема в США, Канаді, Ізраїлі, Польщі, Австралії тощо. До речі, Анатолій розповідає, що у Сполучених Штатах різьбярство в техніці інтарсії дуже популярне. Там виготовляють заготовки із деталей, а потім на уроках праці в школах та навіть люди старшого віку складають із них картини. Американці зацікавлені у співпраці з українським ветераном: його майстер-класи публікують у поважному видавництві Fox Chapel у часописі Scrollsaw Woodworking & Crafts.
Приклад реабілітації воїна через мистецтво
В Україні ж Анатолій Обелець активно долучається до виставок НСХУ на інтернет-ресурсах. Як жартує ветеран, він є прикладом вдалої ресоціалізації ветерана.
— Я сам — приклад реабілітації воїна через мистецтво. Перша персональна виставка після війни відбулася у Львові. У мене була зустріч з пораненими хлопцями, що лікувались у львівському шпиталі, під час якої я розповідав, що після війни є місце для повноцінного яскравого життя, навіть для людини мого віку, а мені тоді було вже 56 років. Також весь час на свої виставки запрошую військових і там розповідаю, що не треба здаватися і опускати руки. До речі, користуючись нагодою, запрошую всіх на мою персональну виставку, яка відбудеться в Києві, у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Про дату проведення, яка буде відома після закінчення карантину, можна буде дізнатися у мене на сторінці у Facebook.
У планах Анатолія Обельця — проводити майстер-класи з реабілітації через творчість ветеранів. А сьогодні він створив на сторінці у Facebook альбом робіт «Художній карантин — 2020». Своєю творчістю, як зазначає автор, хоче підтримати своїх друзів, побратимів і просто шанувальників мистецтва і додати всім позитиву.
