Розпочавши службу Україні на посаді командира 1-го Волинського корпусу Армії УНР фаховий військовий зріс до служби у Генеральному штабі Дієвої Армії, а в підсумку обійняв посаду Військового…
У ці квітневі дні виповнюється 23 роки відтоді, як уперше в історії українських ВПС літак повітряного спостереження Ан-30 здійснив трансатлантичний переліт, виконавши спостережний політ над територією Сполучених Штатів Америки у рамках міжнародного договору «Відкрите небо». Як це відбувалося, якими були передумови перельоту та з чим українським військовим льотчикам довелося зустрітися в Північній Америці, журналістові АрміяІнформ розповіли безпосередні учасники тих подій.
— Це був перший політ на даному типі авіаційної техніки через океан, — згадує командир екіпажу того літака, тоді — командир окремої авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа», а нині — заступник директора з авіаційної безпеки та викладач вітчизняних навчальних центрів Цивільної авіації підполковник запасу Анатолій Пугачов. — До того ж, наш літак навіть не був дообладнаний додатковими паливними баками.
Розповідь продовжує колишній заступник командира ескадрильї полковник запасу Юрій Андрієнко:
— Так, лише згодом, після нас, подібний переліт здійснили росіяни, і потім ми дізналися від наших американських колег, як вони намагалися очорнити нас, розповідаючи їм, буцімто ми летіли з додатковими баками, та й взагалі ми не такі, як треба, — посміхається чоловік. — Ну, ви ж знаєте росіян: у цьому — їхня сутність!
Юрій Андрійович розповідає, що взагалі ідея трансатлантичного перельоту народилася в процесі спору між льотчиками та штурманами. Хтось висловив думку, що Ан-30 цілком здатний його здійснити. Хтось почав сперечатися: мовляв, двомоторному літакові це не під силу. Зрештою, були зроблені всі необхідні розрахунки, пропозицію було обговорено з американськими колегами, нарешті, програму перельоту затвердило командування, і місія розпочалася.
— Взагалі, і до цього, і після нашого перельоту українські верифікатори виконували спостережні польоти над територією США, але — на американських літаках ОС-135, як пасажири, — пояснює Анатолій Пугачов. — У дев’яносто шостому році нашим хлопцям навіть подарували на згадку американський прапор, який спеціально для нас зняли з Капітолія! Про це свідчить відповідний сертифікат, що разом із прапором зберігається в музеї ескадрильї.
Але повернімося до пам’ятного трансатлантичного перельоту. Коли все було узгоджено й підготовлено, у квітні він розпочався. Тривав переліт трохи більше ніж два тижні — з 13 по 30 квітня. 13 квітня літак Ан-30 злетів із військового сектору міжнародного аеропорту Бориспіль, взявши курс на захід. На його борту перебували 25 військовослужбовців — 9 членів екіпажу, а решта — верифікатори.
— Екіпаж було вирішено сформувати посилений, — додає Юрій Андрієнко. — Зважаючи на тривалість і складність перельоту, ми взяли ще одного льотчика та штурмана, який, відповідно до вимог, повинен був мати досвід виконання польотів над океаном.
Перша дозаправка була у Львові: до Британських островів від самого Києва на одній заправці літак просто не дотягнув би. Там, у Туманному Альбіоні, першою посадкою було приземлення на британському аеродромі авіабази Мілденхолл, де українці дозаправилися й переночували. Згодом — ще одна проміжна посадка на авіабазі Лейкенхіті — переліт до Ісландії. Варто зазначити, що переліт повністю забезпечувала американська сторона, тож і всі посадки й дозаправки теж здійснювалися на американських базах у країнах НАТО.
— З нами летів «лідер» — діючий американський льотчик у званні, якщо я не помиляюся, підполковника, який допомагав нам під час проміжних посадок на цих авіабазах, — розповідає колишній командир екіпажу. — Ми щиро здивувалися тоді, коли він розповів, що виграв тендер на супроводження нашого літака!
В Ісландії дозаправлялися у Кефлавіку, там і переночували, після чого взяли курс на північ. Пересікли Північне полярне коло й сіли в Гренландії, в аеропорту Сандре Стрьомфорд. Ну, і вже звідти — трансатлантичний переліт і приземлення у Канаді.
— Там ми сіли на авіабазі Гузбей, що на острові Ньюфаундленд, — розповідають льотчики. — Чим вона цікава, так це кліматом — там він такий самий, як у Сибіру, тож на цій авіабазі всі льотчики НАТО навчаються воювати з росіянами, і цього не приховують.
Після ночівлі й дозаправки з Канади український літак перелетів до США. Спочатку приземлилися для дозавправки в одному з північних штатів, і вже потім перелетіли до Вашингтону.
— Загалом наш переліт тривав кілька днів, але налітний час становив 25 годин, — говорить Анатолій Пугачов. — І стільки ж — у зворотному напрямку.
Отож, тиждень тривав переліт в обидва кінці, і тиждень — спостережні польоти над американською територією. Всюди в США українських військових льотчиків зустрічали приязно, привітно. На кожній авіабазі дарували сувеніри на згадку й радо знайомили зі своїми технікою, побутом та традиціями. На найвищому рівні прийняли й у Пентагоні. Із представниками української діаспори в США вони зустрілися у посольстві України. Згодом за участю американських українців відбулась презентація нашого літака й ВПС України в цілому на великому показі, де серед гостей були, зокрема, очільники військово-повітряних сил країн Латинської Америки.
Протягом тижня перебування в Америці український літак виконав 4 спостережні польоти, облетівши майже всі Штати. Загалом його маршрут становив 5500 кілометрів.
— Від нас нічого не приховували, знімати дозволяли всюди, — ділиться враженнями колишній штурман. — Так, до прикладу, ми зняли навіть мис Канаверал! Дуже цікавим було відвідування аеродрому Рай-Патерсон, де відбуваються випробувальні польоти і розташований великий музей авіації. Серед експонатів вразив діючий МіГ-29, на якому одні американські льотчики літали, а інші — тренувалися в повітряних боях із умовним противником.
Зворотний шлях був таким самим. Юрій Андрієнко згадує, що були побоювання щодо погодних умов над Атлантикою, адже там панують сильні вітри. Тож дуже добре, що українці мали запасний аеродром на Фарерських островах. Втім, перелетіли вдало, і запасний аеродром не знадобився.
Цей переліт став першим трансатлантичним перельотом українського літака Ан-30 в історії вітчизняної авіації. Також уперше тоді українські льотчики літали за GPS-навігатором.
— Буквально за три дні перед вильотом нам видали GPS-навігатор Garmin-94, і весь час до перельоту ми опановували його, — завершує розповідь льотчик. — До цього нам доводилося літати за старими радянськими картами, обстановка на яких вже давно не відповідала дійсності: летимо кудись, і бачимо, що за 30–40 років, що минули відтоді, як надрукували карту, все зовсім не так… Звичайно, з GPS-навігатором працювати нам було набагато легше.
Сьогодні це — вже історія. Минуло майже чверть століття. Проте це — звитяжна історія вітчизняних ВПС, їхні перші кроки на міжнародній арені, завдяки яким світ дізнавався про державу Україна, і ми отримували першу підтримку наших заокеанських партнерів.
