Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Навесні 2014-го року служба на чонгарському блокпосту йшла у звичному для останніх днів режимі. Прикордонники разом із військовими здійснювали огляд автотранспорту та громадян, пильно вдивлялися в бік окупованої території.
Кожні незвичні дії, не кажучи вже про передислокацію військової техніки чи людей, фіксувалися, про них доповідали за командою. Тож колону військової техніки помітили одразу. Проте над головною машиною розвивався жовто-блакитний стяг, а поряд — прапор високомобільних десантних військ, та й номери на автомобілях та бронетехніці були українські. Колона зупинилася на кілька хвилин і продовжила рух в бік нашого блокпоста. Напруження зняли радісні вигуки: «Наші, 25-ка!»
Так для розвідувально-десантної роти 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади десантно-штурмових військ Збройних Сил
України закінчилося 22-денне протистояння російським окупантам у Криму.
У ті хвилини десантників охоплювали суперечливі почуття. Вони були горді, що виходили з оточення, не залишивши ворогу навіть іржавої гільзи, але сумно було залишати свою землю. Тоді ніхто і не здогадувався, що ця маленька перемога буде щедро приправлена гіркотою поразок та багатьох утрат.
Ще зовсім недавно ця дорога для особового складу роти мала зовсім інше значення. Військовослужбовці йшли на навчання, під час яких уперше відпрацьовували дії розвідувальних підрозділів у гірській місцевості.
Під час вишколу на Ангарському полігоні вони вкотре підтвердили свій високий професіоналізм. З погіршенням обстановки на півострові змінився і план навчань. Рота з полігона терміново передислокувалася до розташування танкового батальйону 36-ї окремої бригади берегової оборони, де згідно з наказом її бійці завантажили повний боєкомплект та зайняли кругову оборону. Обладнали позиції, визначили сектори стрільби як для БМД, так і для особового складу, по периметру виставили сигнальні ракети та саморобні світло-шумові гранати.
Уже в ніч із першого на друге березня до розташування десантників завітали непрохані гості, які заблокували КПП «Тигром», а командир 31-ї десантно-штурмової бригади Російської Федерації висунув ультиматум. При першій зустрічі з російськими колегами стало зрозуміло, що побачити в селі Перевальне представників української «крилатої піхоти» вони зовсім не очікували, адже цей факт значно ускладнював їхнє завдання. Тим більше, коли на пропозицію скласти зброю десантники відповіли, що в них достатньо вогневих засобів та набоїв для відбиття нападу.
Перші дні були найважчі. Як і наші хлопці, так і російські військові, дуже боялися провокацій з боку агресивно налаштованих місцевих сепаратистів та й «донських кізяків». Усі розуміли, що один постріл з будь-якого боку може призвести до непоправних наслідків.
З першого дня розвідники почали збирати дані про вогневі та снайперські точки, переміщення противника. Переодягаючись у цивільний одяг, вдаючи місцевих мешканців, оглядали позиції та розмовляли із солдатами та офіцерами. До речі, більшість з них не розуміли, навіщо вони там. Декілька разів на день проводили тренування з відбиття раптового нападу, чим дуже дратували росіян, яким теж доводилося займати свої позиції.
На всі пропозиції про складання зброї та капітуляцію в українських десантників була лише одна відповідь — БМД завантажені боєкомплектом по максимуму, всі готові до бою, тож спробуйте до нас сунутися, одразу відкриваємо вогонь на ураження.
З великою вдячністю розвідники і досі пригадують всіх, хто у той час організував збір та доставку предметів першої необхідності, харчі, рації, біноклі, тощо. Та з гіркотою — руйнацію окремої бригади берегової оборони. Коли з флагштока був знятий Український прапор, десантники на своїй позиції встановили власний, який для них, у разі штурму, став би орієнтиром безсмертя. В останній тиждень тиск постійно посилювався. Ультиматуми звучали дедалі загрозливіше. Почастішали випадки спроб проникнення, які супроводжувалися пострілами в повітря, на ворожих позиціях з’явилися навіть міномети.
Росіяни за будь-яку ціну повинні були зламати дух та примусити десантників здатися. Але, як і українці, так і росіяни, чудово розуміли, що десантники радше загинуть, аніж заплямують свої берети. А їхня хоробрість надихала до спротиву офіцерів і солдатів окремої бригади берегової оборони, які не зрадили присязі. Тож, саме у той час із Генеральним штабом та Міністерством оборони Російської Федерації активно йшли переговори щодо їхнього виходу до пункту постійної дислокації зі штатною зброєю та піднятим прапором, що було обов’язковою умовою. Росіяни явно не готові були до такої стійкості українських десантників.
Особовий склад розвідувально-десантної роти — єдиний підрозділ Збройних Сил, який вийшов з АР Крим із піднятим прапором та всім озброєнням і технікою.
Фото з архіву
