Вона опублікувала його і написала лише одне слово: «вдома». За цим словом — три роки, десять місяців і один день чекання. Понад два роки…
У переддень Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів у Хмельницькому на території ракетної бригади «Свята Варвара» поклали квіти до меморіального комплексу загиблим і закатованим військовим в’язням концентраційного табору особливого режиму «Шталаг 355» (нім. Stalag 355).
«Шталаг 355» з січня 1942-го до грудня 1943 року базувався на території військового містечка, де нині дислокується ракетна бригада. Саме тут сортували людей і відправляли на смерть у філії та гетто. Як і всюди, полонені «Шталагу 355» не мали імен і прізвищ, лише спеціальні номери. Деякий час разом з військовими у концтаборі перебували євреї, яких згодом вивезли й знищили.
Під час окупації у Проскурові знищили понад 9500 євреїв, більше ніж 65 тисяч військовополонених і розстріляли приблизно 16 570 мирних жителів міста. Всі вони пройшли через цей пекельний табір. Багатьох із жертв табору досі не встановлено, а дослідження досі тривають.
«Шталаг 355»
Умови в ньому були нелюдськими. По периметру він був обнесений колючим дротом і розбитий на квадрати, між якими було залишено простір для проїзду возів. Штрафний ізолятор був відокремлений від загальної зони табору двома рядами колючого дроту й охоронявся окремою командою.
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні збереглися спогади молодшого лейтенанта Дмитра Небольсина, що пройшов через табір: «…На території табору все залишалося, як і раніше, як до війни: добротні казарми, акуратні алеї, доріжки, майданчики з турніками та брусами, підвісні умивальники, розраховані на разовий прийом десятків людей — не було тільки трави, вона зникла, її до самих корінців і навіть з корінням вирвали та з’їли полонені, оголивши утрамбовану тисячами ніг землю. День в таборі здавався роком, думки весь час були зайняті очікуванням змін і їжі».
Люди сотнями-тисячами помирали від численних хвороб і голоду. Жорстокий голод позбавляв людей розуму — дрібно-дрібно різали ремені, змочували водою, потім довго жували й ковтали. Доведені до відчаю, деякі з них фактично дичавіли й намагалися їсти трупне м’ясо померлих, були випадки канібалізму. На тих, хто не корився табірному розпорядку, очікував бетонний карцер на кілька діб, з якого жодному бунтівнику вийти живим не вдалося. Було, що розводили глину водою й випивали, а через деякий час, хапаючись за животи, помирали в страшних муках. Щодня табір об’їжджала повозка, запряжена кіньми, — збирали померлих.
Годували полонених двічі на день: вранці видавали близько 100 грамів сурогатного хліба, в обід — черпак баланди. Баланда готувалася з немитих овочів, зібраних на сусідньому полі, що призвело до епідемії шигельозу (тоді так називали дизентерією), що забрала життя великої кількості військовополонених.
Аби вшанувати пам’ять жертв таборів смерті до меморіалу щорічно приходить багато людей. Однак цього року через карантин відвідування меморіалу обмежено. До нього прийшли лише керівник справами виконавчого комітету Хмельницької ради Ірина Бачинська та голова міської Ради організації ветеранів України Габтульмунер Садиков. Вони поклали квіти до меморіалу та згадали тих, хто загинув у ті страшні роки.
Біля пам’ятного меморіалу військовий капелан ракетної бригади, настоятель храму Божого святого мученика Нестора Солунського, отець Даниїл провів поминальну службу за душі невинно убієнних.
