Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
Більшість сучасних дівчат її віку й досі живуть за принципом: «Війна десь далеко, мене це не стосується». Так ставилася до початку бойових дій на Донбасі й тоді ще 18-річна Ліда Кобилинська. До вересня 2014-го…
Пошуки друга привели на фронт
– Тоді випадково дізналася, що однокласник зник в Іловайську й зрозуміла: війна ближче, ніж здається. Вже за кілька місяців я була в навчальному центрі одного з добровольчих батальйонів, – розповідає Ліда. – Чомусь тоді свято вірила, що в добробаті буде простіше віднайти товариша. Весь 2015-й навчалася на різноманітних курсах з надання першої медичної допомоги в бойових умовах. І шукала Славка. Була інформація, що його бачили в полоні. Але більше даних немає. Коли бачиш людину в труні – розумієш, що її вже немає. А так – є надія, що він живий. Сподіваюся, віднайдемо його, і в нього ще буде багато дітей та онуків.
У червні 2016-го від осколкових поранень загинув близький друг дівчини Євген. Після поховання побратими хлопця запропонували Ліді йти на службу в їхній підрозділ.
– Я відразу погодилася. Отак автостопом з Вінниці, де поховали товариша, заїхали до мене на Кіровоградщину, зібрала речі, а за кілька днів уже були на базі «Правого сектору» поблизу Авдіївки, – пригадує Ліда. – Після інтенсивних навчань з тактичної медицини гадала, що знаю всі тонкощі. Та коли потрапила в першу окрему штурмову роту «Правого сектору», зрозуміла: не знаю нічого!
З того часу у дівчини стартував новий етап життя. Перші пів року в підрозділі стали найскладнішими, адже медиків – лише двоє, а позиції роти розташовувалися далеченько одна від одної.
– Вчасно допомогти, коли йде бій, а кількість поранених на різних ВОПах тільки зростає – завдання нелегке, – говорить дівчина. – Тож я поставила собі мету: навчити бійців надавати першу меддопомогу. Крім цього, кілька разів на місяць переглядала медикаменти в аптечці кожного, поновлювала запаси. Крім чергування на позиціях, періодично допомагала й медикам у 66-му військовому шпиталі. Там і зустріла тепер уже свою куму Марічку. Разом витримували три-чотири доби без сну, допомагали десяткам поранених, швидко реагували у разі ускладнень і підтримували одна одну, коли на порятунок бійця шансів уже не було…
«Засватані» війною
Саме на війні дівчина й познайомилася з майбутнім чоловіком, теж бійцем «Правого сектору». Проводячи 99 % життя на фронті, пара одностайно вирішила: весілля буде не на Житомирщині чи Кіровоградщині, а за кількадесят кілометрів від передової. Приїхала навіть найближча подруга Ліди з рідного містечка. Вона й була за дружку.
– Звісно, після весілля ще планувала бігати по передовій і витягувати поранених, але доля вирішила інакше. За кілька місяців зрозуміла, що на нас чекає поповнення. На четвертому місяці вагітності вже почувалася м’яко кажучи «не дуже», тож у квітні 2018-го повернулася додому, – згадує дівчина. – Щоправда, перед пологами ще поривалася на війну, але добре, що командир і чоловік відмовили. Виявилося, народити доньку й не спати всього лиш добу – важче, ніж чотири безсонні дні допомагати рятувати поранених!
Чоловік Ліди, командир взводу окремої штурмової роти «Правого сектору», і досі на передовій.
– Неймовірно пишаюся ним як воїном. Він приніс багато користі для України. Якби я не була на війні й не знала, що і як там облаштовано, то переживала б за нього, – зізнається дівчина. – Але знаю їхнє забезпечення, бачила його в бою, тому впевнена в тому, що він впорається з будь-якими труднощами. Тим паче, його командир – легендарний Народний Герой України «Да Вінчі». Йому лише 24 роки, але це та людина, за якою можна без вагань йти до перемоги. Тож не дивно, що саме він і моя бойова подруга-медсестра зі шпиталю стали хрещеними батьками нашої донечки.
Тут Ліда чарівно усміхається та продовжує:
– Ви можете здивуватися, але в мене три родини! Моя сім’я, «Правий сектор» і 66-й військовий шпиталь. Це люди, завдяки яким я вчилася допомагати іншим. Тримати себе в руках, хоч якою б складною була ситуація – важке поранення чи загибель товариша. І навіть тепер, коли одна вдома з малечею, підтримка товаришів відчутна.
Щоразу думаєш, що це остання втрата і більше загиблих не буде…
Розповідаючи про побратимів, дівчина щиро каже: найважче на війні – втрачати. До того ж, окрім надання медичної допомоги, вона займалася ще й організацією поховань полеглих.
– Коли людина йде на війну, має бути морально готова, що втрачатиме. На жаль, я об’їздила майже всю країну… Найскладніше змусити себе повідомити родину побратима, що він загинув. Рідні до останнього не вірять, що їхній син-брат-чоловік-батько не вернеться живим. Кілька хвилин людина не розуміє, про що йдеться, перепитує: «Ти впевнена, що це дійсно мій Сашко?» А ти: «Так, вибачте, нам дуже шкода»… Намагаєшся максимально донести інформацію, що витрати на поховання – труну, одяг, організацію – беремо на себе. Але чуєш тільки плач і почуваєшся так паскудно, бо приніс погану новину… А потім – похорон. Очі батьків, крик дружини, знімки Сашка. Але на них він не відчайдух, якого ти знаєш уже кілька років, а сім’янин. Він усміхається, обіймає вагітну дружину та щебетух-донечок. Донечок, які ще не скоро звикнуть, що тата немає, а народжений після похорону син взагалі його ніколи не побачить… Щоразу думаєш, що це остання втрата й більше загиблих не буде. Але війна триває…
Дівчина розповідає, що після поховань товариші намагаються підтримати родини загиблих. Телефонують, приїжджають, допомагають з побутом…
– Звісно, це не поверне їм сина чи чоловіка, але підтримка потрібна завжди. І ми, як ніхто інший, маємо її надавати. Без перебільшення – війна забрала з собою цвіт нації. Це ті люди, які могли змінити країну на краще, які могли досягти висот у цьому житті. Але війна безжальна. Вона зводить тебе з новими людьми, дає родину і водночас забирає близьких. Часто згадую друга Івана, якому у 2014-му, коли збиралася в добробат, прийшла повістка. Ми ще жартували, що в якійсь точці на війні воюватимемо разом. Він закохався, планував весілля, подальше життя… А 29 січня загинув під Дебальцевим… І всім планам настав кінець.
Виховуючи доньку Катрусю, спільно з ветеранами району дівчина займається ще й справами районної спілки учасників бойових дій.
– Поки голова спілки на війні, я його заміняю й допомагаю з побратимами іншим ветеранам у розв’язанні різноманітних побутових питань. Гадаю, це найменше, що можу зробити для них. Але не думайте, що я отак швидко забула про своїх, – усміхається Ліда. – Ось трішки підросте малеча, і знову чергуватиму на «промці», питиму найсмачнішу у світі каву та пояснюватиму новачкам, чому важливі на війні аптечка, пильність і здоровий глузд!
