Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Багато років березень був для Тетяни Герасевич святковим місяцем. Спочатку річниця весілля з чоловіком, далі Міжнародний жіночий день, потім день народження… Квіти, подарунки, друзі, метушня… Так було завжди. Аж до чорного березня 2015-го, який усе перекреслив. Тоді Тетяна з чоловіком Анатолієм поховали єдиного сина. Відтоді свят не стало… І не лише у березні…
— Ми ледь не щодня ходимо до сина на кладовище… На Новий рік ставимо ялинку, на день народження приносимо 32 троянди за кількістю прожитих років, висадили там 13 туй, з десяток кущів хризантем… Ось-ось крокуси почнуть квітнути, далі тюльпани, потім жоржини… Усього вистачає, лиш сина немає…
Тетяні важко дається розмова, хоч вона й намагається триматися. Ще у 80-х у пологовому будинку їй сказали, що діток більше не буде, та й життя новонародженого Євгена довго висіло на волосині. Народився хлопчик 22 грудня, а зареєстрували аж 30-го. Тільки тоді медики упевнились: «Житиме!» Здавалось, найжахливіше позаду, син виріс справжнім красенем і розумником, на гордість батькам став юристом. Аж ні… Війна. Коли в липні 2014-го з військкомату принесли повістку, він, тоді вже начальник юридичного відділу Могилів-Подільської міської ради, без вагань її підписав, не ховався.
— Звісно, як кожна мати, я не хотіла відпускати сина, – каже Тетяна. – Та що я могла вдіяти? Син воював у Дебальцевому, в одній з найгарячіших точок, та до Нового року я про це й гадки не мала. Як міг, він беріг моє серце. Ми визначили час із 14 до 15-ї й щодня телефонували. Я жила від дзвінка до дзвінка. 16 лютого ми з сином розмовляли востаннє, розмовляли довго, немов відчували… Син обіцяв, що вийде, казав, що після виходу розкаже всю правду. Я лиш благала: «Бережи себе! Кому та правда потрібна? Ти тільки вийди!» Наступного дня син не передзвонив… О шостій ранку він вийшов на чоловіка, попросив не хвилюватися, пообіцяв повернутись. А ще за кілька годин він надіслав дружині Олені коротку смс: «Люблю».
Уже 17 лютого всі рідні Жені об’єднались і почали його шукати по обидва боки фронту… Молились, вірили, чекали позитивних новин… Пошуки тривали 18 днів.
– 4 березня ми приїхали до Дніпровського моргу. За 5 хвилин я посивіла на очах в інших людей. Сина тоді ми не знайшли. Його привезли за два дні. 7 березня нам зателефонували й сказали, що тіло Жені у них.
…Чесно кажучи, я й досі не пригадую поховання, це ніби було не зі мною… Пам’ятаю лише, як ще під час його пошуків у мене в роті повністю пересохло. Я ні їсти, ні нормально розмовляти не могла.
Є різні версії, що саме трапилось із сином. Одна з них – що Женя прикривав відхід українських воїнів, загинув на місці, друга – що він був поранений, а потім його розстріляли… Є й третя, четверта… Ми б дуже хотіли знати правду. Та чи доживемо до неї? У мене сумніви, що Женя загинув саме 17-го, хоч це й офіційна дата, яка викарбувана на пам’ятнику. Та головне, що син нікого не зрадив.
Тетяна розповідає, що чимало людей їх із чоловіком підтримують. Це й волонтери, й друзі Євгена, і його дружина. Але іноді в соціальних мережах ллється зовсім несправедливий бруд…
— Подружка Жені написала про нього дуже щемливий вірш-присвяту. Вірш написаний російською, та і Женя був двомовним. Я попросила у місцевій спільноті, аби його надрукували, а мені відрізали, що він написаний мовою окупанта. І так стало боляче… Хіба там шукають ворогів? Моя ж єдина дитина загинула за Україну і йому зовсім не заважала воювати його двомовність! Іншого разу була взагалі кричуща історія, коли один із блогерів написав, що Женя не наш син, що він сирота. Пізніше він вибачився… Але…
Єдиною відрадою в житті згорьованих батьків є спогади та світлини. Мати може годинами дивитися на фотографії усміхненого сина й думками повертатись у минуле, коли була найщасливішою…
P.S. Ми ще довго розмовляли з Тетяною – про те, що гинуть ті, хто мав би піднімати Україну, про політику та справедливість, підірване здоров’я та п’ять найстрашніших для Тетяни та її чоловіка років… Невідомо, чи дізнаються батьки правду про те, як загинув їхній син. Очевидно одне – батьківські рани не затягнуться ніколи…
