Нині це близько 12% усієї лінії бойового зіткнення та найбільша ділянка серед корпусів ЗСУ. За цей час усі бригади корпусу…
Виконання бойових завдань НАТО під час війни в Афганістані забезпечували переважно логісти ЗС США.
Відпрацюванням усіх логістичних завдань на далеких театрах військових дій займається Транспортне командування Збройних сил США (англ. United States Transportation Command – USTRANSCOM або TRANSCOM. – Ред.) — вище об’єднання видів Збройних сил США. Воно є одним із десяти подібних структур у складі Міноборони США. Транспортне командування відповідає за підготовку та проведення транспортування морем, повітрям і суходолом у мирний та воєнний час. Штаб-квартира командування розташована на базі ПС США Скотт, Іллінойс. Командувач – генерал Стівен Лайонз.
Під час війни в Афганістані розгорнуто повноцінне мультимодальне сполучення. Задіяли всі компоненти – морський транспорт, авіаційний та автомобільний.
Для забезпечення цього угруповання розробили логістичну схему, що охоплювала практично весь євразійський континент.
Основним маршрутом доставки американських вантажів до Афганістану служить територія Пакистану. Інженерно-технічне обладнання, запчастини, продовольство, побутова продукція прибувають у морських контейнерах до пакистанського порту Карачі. Зброю і боєприпаси доставляють до Афганістану виключно авіатранспортом. Для транспортування вантажів з Карачі задіяно аутсорсингову схему із залученням місцевих транспортних фірм. У Карачі контейнери й паливо перевантажують на фури місцевих далекобійників, які прямують через пакистанський Белуджистан до афганських Кандагара, Баграма й Кабула. Маршрут, яким курсують 2,5–4 тис. одиниць автотранспорту, проліг на 2 тисячі кілометрів. До 2009-го так доставляли 90% вантажів для американських військових. Однак, після того, як унаслідок одного з військових інцидентів загинули пакистанські військові, уряд Пакистану у 2011–2012 роках закрив транзит американських вантажів.
Це призвело до необхідності розробки іншого маршруту. Крім того, на рішення про зміну маршруту вплинуло несумлінне ставлення влади Пакистану до транзиту спецвантажів до Афганістану і засилля злодійства. Згідно домовленостей між урядом США та Пакистану, американським військовим заборонено організовувати охорону конвоїв з порту Карачі. Тому США зазнають великих збитків. Таліби регулярно нападали на пакистанські фури біля кордону з Афганістаном. Так, у грудні 2008 року під час атаки неподалік Пешавара вони знищили 160 вантажівок. У 2009-му було знищено 450 вантажівок і вбито 130 пакистанських водіїв. Американські контейнери із цінними вантажами нерідко крадуть самі пакистанці. Так, у 2013 році посольство США у Пакистані повідомило, що в різні роки в порту Карачі украдено 19 тис. контейнерів з вантажами для американських військових та їхніх союзників. У 2015 році 4 тис. контейнерів з генераторами й іншими спецвантажами виявлені на складі у пакистанському Мауріпурі. У тому ж році 11 пакистанських водіїв заарештували за те, що вони не довезли до Афганістану 21 контейнер.
Тому американцям довелося вибудовувати альтернативний логістичний ланцюжок. Він з’єднує північні райони Афганістану з Туркменістаном, Азербайджаном (завдяки поромним переправам через Каспійське море) і дає змогу виходу до чорноморських портів Грузії.
Цей маршрут використовували американські військові у 2009–2015 роках як додаток до пакистанського транзиту. Американські вантажі доставляли до грузинського порту Поті. Їх перевозили територією Грузії і Азербайджану до каспійського порту Баку. Звідти на поромах переправляли до порту Туркменбаші, прямували через територію Туркменістану і Узбекистану на північ Афганістану. Також існувала гілка, яка йшла з латвійського порту Рига через Росію, Казахстан, Узбекистан. Після анексії АР Крим і початку збройної агресії РФ на Донбасі та введення санкцій росіяни закрили цей маршрут для сил НАТО.
Транспортування вантажів цим маршрутом обходилося на третину дорожче, ніж транзитом через Пакистан, але дешевше, ніж авіаперевезення (14 тис. доларів за тонну). У 2011-му перевезення одного 20-футового контейнера вантажопідйомністю 24 тонни коштувало 20 тис. доларів. У тому ж році територією Пакистану перевезено 35 тис. контейнерів для потреб НАТО, а двома гілками «Північної мережі» – 27 тис. контейнерів. Водночас слід врахувати, що у 2011 році озброєний контингент США і їхніх партнерів по НАТО у Афганістані становив 130 тис. осіб, що не можна порівняти з нинішньою кількістю американських військових. Можливо, цього разу потрібно буде везти менше вантажів, ніж у 2011-му.
Як бачимо, забезпечення військових операцій та узгодження перевезень через територію третіх країн, власне, є досить проблемним і вимагає для свого вирішення чималих зусиль.
Довідково
9 березня цього року представник американського контингенту в Афганістані полковник Сонні Леджетт заявив, що США почали виведення своїх військ із країни. Упродовж наступних 135 днів чисельність військових США скоротять до 8600 осіб. При цьому, американці далі братимуть участь в антитерористичних операціях проти «Аль-Каїди» й «Ісламської держави», а також надавати підтримку афганським силам безпеки. Нині в Афганістані дислоковано близько 12 000 військовиків США.
Виведення американських сил з Афганістану прописане в угоді про мир, підписаній США і рухом «Талібан» 29 лютого. Навзаєм «Талібан» повинен надати гарантії того, що боротиметься з ісламістами і почне мирні переговори з афганським урядом у Кабулі. Якщо таліби виконають ці зобов’язання, США готові вивести свої війська і війська союзників протягом 14 місяців. Все це ставить перед транспортним командуванням ЗС США досить складне завдання, адже присутність в Афганістані тривала майже 18 років і кількість військового майна, що треба вивозити, досить велика. Ймовірно, значну частину його доведеться залишити на місцях розташування або знищити – якщо витрати на логістику визнають завеликими.
США ввели війська до Афганістану у відповідь на теракт 11 вересня 2001 року і відмову руху «Талібан», який контролював більшу частину країни, видати Усаму бін Ладена. Американців підтримали партнери по НАТО. У Міжнародні сили сприяння безпеці (ISAF), створені згідно з резолюцією Радбезу ООН, увійшли 48 країн. США надали найбільший контингент.
Далі буде
