Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Рівно 155 років тому, 10 березня 1865-го, у перемиському готелі «Під провидінням», що колись стояв на забрукованому Майдані Незалежності навпроти Дзеґарової Вежі, сталися знакові для нашої країни події.
Вперше на західноукраїнських землях, саме в Перемишлі, в будинку «Під провидінням», що тоді належав до власності єпископської консисторії, із нагоди четвертих роковин смерті Великого Кобзаря відбувся скорботний Шевченків вечір. Це й не дивно, на ті часи саме повітове містечко, що лежить над річками Сян та Вігор, перетворилося в Галичині на центр духовного та національного відродження.
Продовжуючи піднесену риторику попередніх промовців, український письменник та видавець альманаху «Мета» Ксенофонт Климкович (1835–1881) задекламував вірша «На вічну пам’ять Тарасові».
Потім у театральній залі під час першого в Західній Україні Шевченківського концерту голова Перемиського студентського клубу Анатоль Вахнянин (1841–1908) бадьорим баритоном оголосив: «А тепер, пані і панове, музика Михайла Вербицького, слова Тараса Шевченка, «Ще не вмерла Україна». Виконує кафедральний хор Перемишля під орудою Анатолія Вахнянина. Пісня-хор публічно у нас виконується вперше».
Під склепінням театральної зали заключним номером урочистих «вечерниць в пам’ять Тараса» грянула музика, якій судилося стати могутнім Державним Гімном України. Коли пісня-хор закінчилась і вибухнули шалені оплески, звідусіль залунало: «Яка велич! Справжня сила духу! Фантастика!» На концерті був присутній автор музики – парох села Млинів Яворівського повіту Михайло Вербицький. Щиро усміхаючись, душпастир приймав вітання. То було заслужене визнання місцевого музики.
Слова ж Павло Чубинський (1839–1984) написав 1862-го. Його вірш почав своє нелегальне існування в межах царської Росії і як патріотично-політичний твір, і як пісня. Наступного року вірш з’являється у львівському журналі «Мета» № 4.
Там його і прочитав отець Михайло Вербицький, композитор та священник із Галичини. Гадав, що це вірш Шевченка. Він сподобався священникові, за тиждень отець Вербицький написав музику до всіх віршів, опублікованих у журналі, – спершу для гітари, а потім для хорового співу.
Згодом з’ясувалося, що вірш належить не Шевченкові, а молодому етнографові Павлові Чубинському з Борисполя, що під Києвом. Автор тексту та автор музики за життя так і не познайомилися. Але пісня на музику Вербицького вже пішла поміж люди.
Уперше як державний гімн її виконали 22 січня 1918 року – під час проголошення четвертого Універсалу Української Народної Республіки. Але Карпатська Україна проіснувала недовго, угорський окупаційний режим заборонив гімн.
Президія Верховної Ради України 15 січня 1992 року затвердила музичну редакцію Державного гімну України («Ще не вмерла Україна»), автором якої є Михайло Вербицький.
