У Маневицькому районному суді Волинської області винесли вирок адміністратору популярної Viber-спільноти, який протягом майже року інформував тисячі підписників про місця проведення…
Наталія Леонідівна Баран — одна з учасниць театралізованого драматичного дійства «Монологи війни. Жінки», який нещодавно презентували у Хмельницькому. Про чутливі спогади-сповіді жінок цього проєкту ми писали нещодавно.
Вона вийшла на сцену зі згортком темного кольору, то був светр її дитини. Монолог матері офіцера, лейтенанта Максима Яровця, який загинув під час виконання бойового завдання в районі операції Об’єднаних сил, підірвавшись на ворожій міні, як і інші жіночі сповіді, проник у серце кожного глядача. Він дуже сильний, зворушливий, драматичний, відвертий, щирий і овіяний материнською любов’ю про найдорожче — спогадами про сина.
Вашій увазі пропонуємо друковану версію материнської сповіді Наталії Леонідівни без змін і літературних правок.
«Я пам’ятаю, як у нас народився синочок. Ми дуже раділи його появі. Син — це захисник, надія, опора.
Ми раділи, як він підріс і вступив у військову академію міста Одеса. Його мрія здійснилася. Він завжди хотів бути військовим. Він казав: «Тільки спецназ і розвідка».
Так само пригадую, як він говорив мені: «…мамо не плач, це моя професія, я на то вчився».
Він певно знав, що після випуску поїде на війну, просто нам з батьком про це не говорив. Я вже пізніше дізналась, що вони усім своїм взводом ще за місяць до випуску написали своєму командиру рапорти, аби усіх одразу після випуску в АТО відправили.
Йому був лише 21 рік. А він командував ротою глибинної розвідки. З війни Максим дзвонив сам. Завжди казав, що у нього все добре, не хвилюйтеся, взутий, одягнений, не голодний. Він ніколи не жалівся. Він міг сказати: «Мамо, тут не стріляють».
Якось він приїхав додому, я допомагала розбирати його речі і випадково натрапила на смертний медальйон (жетон з особистим номером. — Авт.). Він був дуже важкий і холодний, мені так здалося. Я подумала тоді: «Боже, збережи мою дитину!» Там було написано: Збройні Сили України, Максим Яровець і цифри.
Я відганяла від себе погані думки. Чомусь думала, що війна ось-ось закінчиться, адже я народжувала сина не для війни.
5 жовтня 2016 року об 11 годині ранку мій син підірвався на міні.
Його немає з нами вже три роки. Але я кожного дня думаю про нього. Я підношу до гори голову і думаю, що він там робить в небеснім батальйоні. Напевно воює, з темними силами.
Нам дуже його не вистачає. Мені не вистачає його обіймів. Він міг підійти, обійняти за шию і сказати: «Мамуля, я тебе дуже люблю!».
Шафа в його кімнаті стоїть не розібрана. Всі речі на своїх місцях, як і було три роки тому.
Це його улюблений светр, (пригортає светр до обличчя і заплаканих очей. — Авт.) він пахне моїм сином”.
Із книги пам’яті полеглих за Україну:
«Яровець Максим Олександрович («Скіф»)
Дата та місце народження: 13 січня 1995 р., м. Хмельницький.
Дата та місце загибелі: 5 жовтня 2016 р., с. Троїцьке, Попаснянський район, Луганська область.
Звання: Лейтенант.
Посада: Командир роти.
Підрозділ: 130-й окремий розвідувальний батальйон.
Обставини загибелі: Загинув 5 жовтня 2016 р. під час виконання бойового завдання в районі с. Троїцьке, Попаснянський район, Луганська область. Повертаючись із завдання о 10:50 підірвався на міні МОН-50, зачепивши «розтяжку».
Сімейний стан: Залишилися батьки і сестра.
Місце поховання: м. Хмельницький.
Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Згідно з рішенням сесії Хмельницької міської ради, нагороджений Почесною відзнакою міської громади «Мужність і відвага» жителів міста Хмельницького (посмертно).
