Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Коротенька історія, яку нині розповім, тисячі разів відбувалась у багатьох містах України з безліччю таких, як я учасників АТО. Йдеться про отримання землі. Точніше — про неотримання. Попри схожість цих історій, у кожної є свої особливості, адже історія поразки завжди унікальна. Моя — сталася у Київській області в одному з райцентрів.
Відколи опинився у лавах ЗСУ, а було це на початку 2015-го, про землю не згадував. Мені не хотілося, як і багатьом учасникам АТО, дістати відкоша від українського чиновника. Чужий досвід аж ніяк не надихав на ходіння кабінетами міськадміністрації. По-друге, я і до війни нормально почувався без землі.
Спливло майже 4 роки постійних нагадувань від близьких про законне право на землю. Аж поки не почув аргумент мами:
— Тобі не потрібна ця земля. А, може, дітям твоїм колись знадобиться, чого ти їх цього позбавляєш?
Тоді у спробі вмовити себе подумав: «А й справді, тут до міськради 200 метрів пройти й написати один папірець. І хай буде, що буде. Принаймні мама вже не зможе сказати, що я лінивий і нічого не роблю для своїх дітей».
Спроба перша. Надія
Не скажу, що у мерії в кабінеті, де займалися земельними питаннями, мені зраділи. Чиновник — молодий хлопець — неохоче пояснив порядок дій: «Обирайте ділянку в нашому місті на Публічній кадастровій карті України та пишіть заяву». Подумав: «Я ж тут, мабуть, не перший, ми, атовці, набридли вже всім». Прийшов до канцелярії, де мав узяти зразок заяви.
— Я можу написати, що мене влаштовує будь-яка ділянка в місті?
— Ні, треба вказати на карті бажане місце, — відповіла секретар.
Обрав найвіддаленішу від центру міста найзанедбанішу ділянку, де точно не можна нічого збудувати, бо там схили та сміття. Так зробив, бо бачив те місце на власні очі й ні на що не претендував усерйоз.
До заяви додав карту з відміченою ділянкою. Чекати треба було місяць.
У відповіді, яка надійшла на мою поштову скриньку, йшлося про те, що ділянка перебуває в користуванні одного з підприємств. «…Шановний Євгене Владиславовичу… Пропонуємо Вам звернутися з клопотанням до… (далі йшла назва підприємства) з можливістю вилучення цієї земельної ділянки з користування з метою надання її у власність…» Мені пропонували попросити підприємство поділитися своєю землею. І все це за підписом міського голови.
Спроба друга. Сумніви
Окей, подумав. І пішов до мерії. Знов до кабінету, де займалися земельними питаннями, де сидів чиновник — той самий молодий хлопець, який минулого разу всім своїм видом давав зрозуміти, що він мені не радий…
Під час першого візиту я не оголошував, що брав участь в АТО. Цього разу зайшов і з порога заявив, хто я і що в мене є питання. Людина, яка розмовляла з «моїм» чиновником, озирнулася й поспіхом вийшла. Ми залишилися сам на сам. Зробив невеличку паузу. Хлопець, мабуть, відчув, що тепер уже я не дуже радий його бачити. Я показав відповідь, яку найімовірніше цей чиновник і готував. Сказав, що знайшов ділянку на Публічній кадастровій карті, як він і просив. Хлопець почав виправдовуватися.
— Ви мені по-простому скажіть: є земля чи немає, — перебив я.
Тепер він порадив завантажити актуальну карту міста на офіційному сайті мерії, де точно буде видно вільні ділянки.
Окей. На тій карті, де було позначено призначення кожної ділянки, знов почав шукати найвіддаленіше та найзанедбаніше місце в тому районі міста, де, за словами чиновника, вільна земля мала би бути. Так от — її не було ніде.
Але я знайшов ділянку, позначену на мапі як «території житлової та громадської забудови, освоєння яких можливе за умови скорочення СЗЗ та охоронної зони ЛЕП». Навіть якби цю територію не освоїли ніколи, мене б і це влаштувало. Я просто хотів закрити це питання. Поставити крапку.
До нової заяви додав карту з позначеною ділянкою.
Чекати треба було місяць…
Спроба третя. Поразка
«Шановний Євгене Владиславовичу… земельна ділянка, яка розглядається Вами як можлива для надання у власність… розташована у межах земельних ділянок, які вже перебувають у власності або користуванні фізичних осіб — громадян України…» — так зазначили у відповіді за підписом міського голови.
Цього разу я вже не сказав собі подумки «окей». Мене відверто мали за дурня.
Я пішов до Veteran Hub, де дівчина-юрист сказала, що така ситуація скрізь по Україні. У містах землю не дають. Але я можу написати заяву, в якій вимагатиму в мерії перелік вільних ділянок.
Знову подумки сказав собі «окей». І написав.
Відповідь прийшла не через місяць. Навіть не через два. Через три місяці прийшов лист, де міський голова звертався до мене чомусь «Шановний Ігорю Володимировичу!», коли на рядок вище вказано, що відповідь надається «Гр. Проворному Євгенові Владиславовичу». Номер будинку та квартири — вказані правильно, а от назва вулиці чомусь змінилася. Тепер я жив не на вулиці з ім’ям чудового українського поета, а — знаного вітчизняного кінорежисера. Замість відповіді на одну сторінку цього разу мер писав мені аж на двох. Ішлося про те, що детальний план міста тільки розробляють, що містобудівна документація проходить процедуру громадських слухань і мене знов — о, диво! — відправляли шукати вільну ділянку на Публічній кадастровій карті України! Нарешті коло замкнулося. Коло, яким мене водило українське чиновництво, замкнулося. Таки я дурень. Дякую. Дуже дякую. Для Франца Кафки — неоране поле для нових літературних сюжетів…
Замість післямови
Якщо ви ще тут, читаєте мою довгу й нудну історію поразки в боротьбі з державою, мушу сказати: якби під час мого першого візиту молодий чиновник відверто сказав, що землі немає і не буде, я би припинив боротьбу. Покірно склав би зброю — папір та ручку. Бо в битві в мене не було б троєкратної переваги. А тільки за такої умови військові підручники радять іти в наступ. Я один проти воїнства чиновників. Яке фізично б не переміг. Як варіант — закрити власним тілом амбразуру. Та й то — чи надовго? Легеньке моє тільце тверда чиновницька рука відкинула б, продовжуючи строчити кулеметними чергами з офіційних відповідей «мерського» калібру.
…Я б і досі думав про мою історію, як про поразку. Доки не дізнався про перемогу ось цього хлопця з Вінниці. Нарешті зрадів я. Найкращий приклад для наслідування.
Але якщо казати вже зовсім серйозно, то прикро, що про відносини між чиновниками та учасниками АТО доводиться писати, використовуючи терміни «боротьба», «протистояння» — замість «співпраця» і «взаємодопомога».
