Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Старший солдат Назар з незвичним для України прізвищем Мялікгулиєв — український туркмен. Або, точніше, як говорить він сам: «Я — українець, батько туркмен…»
Номер обслуги кулеметного відділення воює вже не перший рік. Його старший брат теж воює. 29-річний Назар — в одній з гірсько-штурмових, Арслан, якому вже 32, — у механізованій бригаді.
Батько хлопців, етнічний туркмен Курбангельди Мялікгулиєв, служив строкову службу в українському Криму. Там і познайомився з майбутньою дружиною, молодою західнячкою, яка проходила стажування на військовому заводі, і після його звільнення в запас молоде подружжя переїхало з Балаклави на Тернопільщину.
У шкільні роки Назар захопився поезією. Писав вірші й збирав гроші на видання збірок. І йому це вдалося: у 2011-му світ побачила перша, яку автор назвав «Критик». У 2014-му видав другу — «До народу».
Закінчивши школу, Назар років вісім працював у лісництві. З перервою на військову службу — у 2008–2010 роках служив за контрактом у ракетній бригаді. Спочатку був механіком-кулеметником, згодом — механіком тактичних ракет.
— Ще у школі я писав про те, що війна неминуча. Все життя мріяв служити у війську й чомусь завжди знав, що буде війна, — розповів Назар.
Задовго до анексії Криму юнак написав такі рядки:
Великої політики — я в’язень,
Зате великого народу — син.
І двоголовий орел не заставить,
Щоб на коліна я встав перед ним!
Коли ж двоголовий орел хижо розкинув свої крила над українською землею, колишній ракетник пішов до військкомату. Був призваний за третьою хвилею мобілізації та потрапив до 24-ї бригади.
У складі батальйону зенітник Назар пройшов бої під Кримським, а в 2015-му — в районі Тошківки, Оріхового, Новотошківського. Згодом батальйон було передано до складу новоствореної 53-ї механізованої бригади. До демобілізації старший солдат Мялікгулиєв ще встиг повоювати в Авдіївській промзоні та на блокпості біля «Коксохіму».
Найважчим у своїй фронтовій біографії воїн вважає період, коли воював поблизу Кримського.
— Тоді були дні, коли російські «Гради» крили нас до 17 разів протягом доби, — згадує Назар. — Били й по самому селу, й по позиціях бригади… І тоді, і пізніше полягло чимало побратимів — справжніх чоловіків, друзів, патріотів…
Якось бійці везли на МТ-ЛБ продукти на 31-й блокпост. На зворотному шляху по них вдарили БМ-21 «Град».
— Нас троє було. Раптом почали прилітати реактивні снаряди, я кричу мехводу: «Зупинися!», а він не чує… Довелося бити його кулаком по шолому… Укрилися в посадці. Після «Градів» почали працювати САУшки… Сотні снарядів по цій посадці викинули — дерева покосило, а половина снарядів не розірвалася! На щастя, нас не зачепило…
Рік після демобілізації Назар був удома. За цей час на малій батьківщині разом з нинішнім побратимом Сашком Бойком і ще двома атовцями створили громадську організацію «Спілка ветеранів АТО Теребовлянщини».
У серпні 2016-го ветеран пройшов навчальні збори оперативного резерву першої черги в одній з механізованих бригад на посаді навідника великокаліберного кулемета ДШК. А у грудні повернувся до війська. Як зізнається хлопець, сидіти вдома, коли на Сході триває війна, було нестерпно важко.
Цього разу проходив службу у складі артилерійської бригади, яка на той час виконувала завдання на Луганщині. Влітку 2017 року Назар звільнився після закінчення терміну контракту й поїхав на заробітки до Європи.
Але все це не те… Назар повернувся на службу до війська.
Після закінчення контракту пів року побув удома, попрацював по господарству, відпочив та знову пішов воювати. Цього разу вже у складі гірсько-штурмової бригади. Тоді брати Мялікгулиєви щойно поховали батька, тож удома взагалі не сиділося, настрій не той був.
Нині Назар боронить землю на узбережжі Азовського моря. Раніше йому не доводилося тут бувати. Але швидко призвичаївся. Дошкуляють ворожі снайпери й квадрокоптери, що заходилися скидати гранати на наші позиції, проте хлопці надійно утримують свої позиції. Невдовзі розпочнеться весна, умови ведення бойових дій зміняться — прийдуть дощі, з’явиться «зеленка». Та воюють українські захисники вже не перший рік — до всього звикли.
