Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Минає тридцять перший рік, як із Республіки Афганістан виведено останні військові частини СРСР. Цього дня згадують тих, хто загинув і вітають тих, кому вдалося вижити в тій війні. Про те, як живуть ветерани тієї війни, їхні успіхи і проблеми інформаційному агентству АрміяInform розповідає голова Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Сергій Червонописький.
В Україні встановлено пам’ятники 559 полеглим воїнам-афганцям
– Сергію Васильовичу, скільки в афганській війні брало участь українських військовослужбовців?
– За нашими підрахунками, з України в Афганістан було відправлено близько 160 тисяч українських громадян. Для порівняння: Росія – 50%, Україна – 25%, решту 25% розділили між собою інші республіки Радянського Союзу. За роки війни з Афганістану не повернулися додому 3360 українців, загинули – 3280, зникли безвісти – 80, поранено понад 8000, стали інвалідами – 3560, залишилися без синів – 2729 матерів, 1982 батька, стали вдовами – 505 молодих жінок, сиротами зосталися 711 дітей.
– 15 лютого особливий день для ветеранів-«афганців». Що означає він для вас?
– Для мене, як і для будь якого солдата, він дуже важливий, бо це день закінчення війни. Як для старшого покоління – 9 Травня. Коли припиняють гинути наші побратими і однополчани. 15 лютого – це день пам’яті тих, хто виконував військовий обов’язок за межами Батьківщини. За роки війни там загинули понад три тисячі військовослужбовців українського походження. Безумовно, ці втрати непоправні. Це трагедія для близьких, для всієї країни. Ми маємо схилити голови перед ними і не забувати про їхній подвиг, бо ця пам’ять проєктується на нові покоління.
Цими днями в Україні відбудуться пам’ятні заходи, що дуже важливо. І це пам’ять не тільки про полеглих, а й про живих, що створює особливий настрій, особливе ставлення до ветеранів бойових дій і ветеранів-афганців.
– Чим займається Українська спілка ветеранів Афганістану останнім часом? Які успіхи маєте?
– Після закінчення війни в Афганістані в Україні залишися діти-сироти, батьки яких загинули. Ми взяли їх під опіку, допомогли отримати освіту, тим, хто особливо цього потребував, від УСВА започаткували стипендії. Це важливо, бо в Україні нині, за нашими підрахунками, близько тисячі сиріт залишилися після «східної війни». Хто подумає про них? Зараз наші ветерани-афганці беруть шефство над дітьми полеглих героїв АТО.
Також зберігаємо пам’ять про загиблих побратимів. Загалом в Україні встановлено пам’ятники 559 полеглим воїнам-афганцям. Але до них уже додаються пам’ятники і загиблим атовцям.
Торік вдалося добитися суттєвого збільшення пенсій інвалідам війни строкової служби. Проводимо велику роботу щодо забезпечення протезами й інвалідними візками афганців і атовців, допомагаємо їхнім сім’ям.
Влада має турбуватися про ветеранів, дослухатися до їхніх потреб
– Як нині живуть воїни-інтернаціоналісти? Як соціально захищені та які мають проблеми?
– Фактично, коли ще тривала війна в Афганістані, у Радянському Союзі ми почали боротися за свої права, за вирішення соціальних проблем. На жаль, із часом ці питання змінюються. Якщо тридцять п’ять сорок років тому були питання одні (навчання, отримання професії), то тепер проблеми зовсім інші. І перша – в контексті медичному. Бо війна дається взнаки. Ті поранення, хвороби, які ми перенесли за час війни, бойові психологічні травми, виходять назовні. На жаль, у нас знову немає порозуміння з державою, бо нині стоїть питання про ліквідацію військових шпиталів і скорочення видатків на їх діяльність.
Американські радники наводять приклади про кількість реабілітаційних центрів для ветеранів зарубіжних воєн, які працюють в їхній державі. Приміром, в одному лише штаті Техас таких закладів 64. А в нашій країні їм, навпаки, урізають фінансування. Тобто, у специфічному медичному обслуговуванні, санаторно-курортному лікуванні потреба зростає, а забезпечення, на жаль, не покращується. Невже це і є «справжнім» ставленням держави до тих солдатів?
Натепер найбільше ветеранам-афганцям потрібні повага та моральна підтримка. Бо чим далі відходимо від тих подій, тим помітнішою стає неувага суспільства до цих людей. І влада насамперед має розуміти, що ветерани – це саме ті люди, котрим не просто потрібно приділяти час, а й займатися їхньою проблематикою, адже війна назавжди змінює особистість.
Влада повинна розуміти, що ветерани – це саме ті люди, котрим не просто потрібно приділяти час, а й займатися їхньою проблематикою, бо війна назавжди змінює особистість.
– Як можна порівнювати війни – ту, що триває на сході України, з афганською?
– Це зовсім різні війни. І в ідеологічному, і у військовому сенсі. Але війна є війна. На Донбасі воював мій брат, який чотири рази там був у відрядженні. Я тоді дуже зрозумів своїх батьків, і того ж мого брата, що вони тоді відчували, пережили, коли я був у Афганістані. І кожна мати, кожен батько, брат чи сестра це розуміють. Тому порівнювати можна принципово. Але у кожній війні, кожному конфлікті, є свої відмінності, прикмети свого часу.
– Як оцінюєте стан військово-патріотичного виховання серед сучасної молоді?
– Одним із основних напрямів діяльності нашої Спілки є військово-патріотичне виховання молоді. Під нашим патронуванням в Україні діє близько 240 клубів військово-патріотичного вишколу. Недавно вихованці нашої Київської школи мужності, яку очолює ветеран афганської війни Вадим Марченко, приїхали з Іспанії, з міжнародного чемпіонату з карате. Шість разів Гімн України лунав над спортивною ареною. Наші хлопці отримали шість золотих медалей! А цьому передувала велика виховна патріотична робота.
Також щороку проводимо десятки спортивних змагань пам’яті загиблих у Афганістані. Приміром, у Києві майже тридцять років проводять змагання з веслування, військового орієнтування, у яких беруть участь близько тисячі учасників. Але, на жаль, у нас є великі сумніви, чи вони відбудуться цього року, бо торік на їхнє фінансування практично не було коштів.
Патріотизм, це не лише слова, а й серйозні ресурсні вкладення.
– Які завдання стоять перед спілкою?
– Добиватися суттєвого збільшення пенсій ветеранам та інвалідам – учасникам бойових дій, монетизації пільг, поліпшення медичного обслуговування та санітарно-курортного забезпечення.
– Чого б хотіли побажати з нагоди свята побратимам?
– Щастя, здоров’я, Україні – мирного неба!
