Переважно той, на кого полює добре навчена й скоординована група висококваліфікованих найманих убивць, уже не може про це розповісти. Василь таки піймав пару 12,7-міліметрових російських великокаліберних снайперських куль. Та, очевидно, у Бога на нього ще багато планів…
Нещодавно група офіцерів командування Сухопутних військ ЗСУ на чолі з генерал-лейтенантом Олександром Сирським вчергове навідала воїнів, поранених у боях за незалежність нашої держави. Дізнатися про потреби побратимів, вручити вистраждані бойові нагороди, а головне – сказати їм такі потрібні слова вдячності й підтримки – стало доброю традицією. Сьогодні розповімо історію ще одного з героїв, на чиїх плечах тримається наше мирне небо, одного з тих, хто власною кров’ю окропив українську землю, аби ми і наші діти могли ходити по ній спокійно, не пригинаючись під кулями та осколками ворожих снарядів.
Як із наших захисників роспропаганда «карателів» штампує
Василь – старший солдат із позивним «Шах». Як і більшість його однокурсників, спокійно навчався і мав за кілька років прийти в школу вчителем фізичного виховання. Добра спортивна форма й бійцівський характер виручали хлопця не раз. Напередодні нового 2018 року він приймає доленосне рішення: бере академвідпустку, підписує контракт з військом і їде на фронт. Далі пряма мова.
«Підписував контракт заради того, щоби поїхати на передову. Мав прагнення потрапити туди і побачити, як там насправді все відбувається. У мене родичі там були, знайомі. Телебачення говорить одне, а ці люди малювали свою картинку. От і вирішив поїхати й побачити все сам.
Але, звісно, головна мотивація була іншою. Не хочу, аби те, що відбувається там, на Сході, відбувалося тут. Маю малого племінника, є брат, бабуся, дідусь. Не хочу, щоб вони пережили те ж, що переживають люди там, щоби у них розривалися снаряди і щось прилітало в будинки та школи. Було прагнення, щоби війну могли хоч якось контролювати.
Найбільше запам’яталися «деенерівські новини». О сьомій ранку по нас починають працювати різні гранатомети, кучно б’ють по спостережній позиції. Прилітають снаряди. Десь 13-14 штук – точно не пам’ятаю. Працює з їхнього боку кулемет і автомати. Під цей шум – прильоти «вогів» і робота снайпера. А ввечері у зведенні так званої «ДНР» і в російських новинах повідомлення про те, як «укрокарателі обстрілюють мирне населення Донбасу»…
Наша позиція метрів за 400 від ворога. Це достатньо близько. Звуки розривів, особливо в туманну погоду, чути так, наче все відбувається поряд. Відправляєш ВОГ з підствольного гранатомета, а розривається він, немов снаряд із БМП. Вони спершу стріляють по нас, видаючи це за наш вогонь. Коли ж даємо відповідь, пропагандисти все розмальовують та гіперболізують на свій лад.
Був випадок, коли давали відповідь з гармати БМП. Чітко бачили, як ворог виносив і ставив протитанковий станковий гранатомет. Вони робили три-чотири прицільних постріли по наших позиціях, переносили СПГ, виставляли приціл і продовжували вогонь. Коли отримали дозвіл, звичайно, відповіли. 73-мм – дозволеним калібром у рамках Мінських домовленостей. І от ведемо вогонь по видимій цілі, розташованій достатньо далеко від будь-яких цивільних об’єктів. Зранку чи після наряду ввечері дивишся новини ворога й диву даєшся: виявляється, ми розбили їм церкву, три будинки, пошкоджені набагато раніше невідомо ким і за яких обставин, уже зняті в багатьох інших сюжетах. І це при тому, що сам чітко бачив: наші снаряди лягають туди, куди й цілимось – у посадку, з якої по нас стріляють і від якої до ближчих об’єктів села сотні метрів.
Там спокійно удень можна працювати по прицільній сітці. Ти знаєш відстані, у тебе є «Армор», все міряєш, постріл розрахований і чітко розумієш, куди він влучить, а не просто «впаде». А ворог у репортажах показує «розбиті церкви» і, що найобразливіше, є люди, які вірять у цю брехню…
Свідомість зафіксувала хлопок і бризки крові від розриву. Все, упав…
На день Святого Миколая по нас теж працювали з СПГ. Ми дали відповідь. Відпрацювали по ворогу з автоматичного станкового гранатомета. Наступного дня вийшло відео, де російські пропагандисти стверджували, що ми обстріляли школу. Взагалі незрозуміло, як ми могли зробити це фізично – АГС туди просто не дістав би. І тим паче: для чого нам це?
Потім, коли мене поранили, вийшло відео, де йдеться, що ми в глибокому тилу, а я перебував у стані алкогольного сп’яніння, ми з кимось побилися й мені прострелили ліву руку. Хоча поранення моє в стегно і в пах. І калібр не 5,45 а 12,7 мм. Різниця суттєва…
Ми несли службу та оборону в районі Волновахи. Прикривали крайній український блокпост. Наступний – уже сепарський. О десятій ранку я вийшов подивитися обстановку. За п’ять хвилин мене поранили. Я зрозумів, що працюємо в умовах снайперської активності ворога. І каска тут не захистить. Ворожі снайпери переважно використовують кулі зі зміщеним центром ваги, підвищеної пробивної спроможності, натовські калібри, дещо потужніші за радянські. Тому вживали заходів безпеки. Але на війні всього не передбачиш, а виконувати роботу, зокрема контролювати ділянку відповідальності, треба.
Так от, куля калібру 12,7 міліметра прошила мішки з піском і увійшла в м’які тканини тіла. Свідомість зафіксувала хлопок і бризки крові від розриву. Все, упав…
Дід служив у 28-й бригаді. Хотів піти в АТО, але в нього три пережиті інсульти…
За 20 хвилин мені надали першу допомогу й евакуювали з позиції…
Мені здається, стріляла не одна людина. Чітко працювала снайперська група. Розрахунок був, щоб першим пострілом змусити піднятися, присісти чи вдатися до неконтрольованої панічної втечі. Одне слово – зробити дурницю. Друга куля мала стати контрольною. Оскільки я не підстрибнув, вони вирішили просто «зіграти на вдачу». Але в них не вийшло, скажімо так.
За секунди кров з ноги була вже під лопаткою. Поки встиг дістати сигарети з кишені й підкурити, вже відчув, що кров дотікає до лопаток. Медик швидко прибув на позицію. Перев’язав. Приїхала машина й мене доправили до Волновахи. Весь час був при тямі. І тільки вже у Волновасі, коли відкрили машину, схопив свіжого повітря й знепритомнів.
Тепер уже більш-менш. Трішки ще ногу смикає. Ще не загоїлось, бо рана відкрита. Але самопочуття вже нормальне, стабільне. Вже й сон став з’являтися. А спочатку взагалі спати не міг.
Мою дівчину звати Юля. Вона живе у Волновасі. Свою любов знайшов якраз там. Дзвонить, пише, підтримує. Вона перша, хто дізнався про поранення – побачила, як мене виносили зі «швидкої». Але вона все витримала. Пишаюся нею, бо вона – дуже сильна духом.
Дідусь із бабусею – зрозуміло – там були сльози. Але, я їх до цього готував. Говорив, що все може статися. Ніколи не приховував, де перебуваю, і що можуть поранити. З дідусем узагалі спілкувався спокійно: «Можуть вбити чи поранити». Він пишається мною. Дід служив у 28-й бригаді. Хотів піти в АТО, але в нього три пережиті інсульти. На службу не взяли.
Якщо все буде добре, планую піти служити у військкомат. Зі службою зав’язувати не хочу. Лікарі кажуть, на передову не зможу потрапити. Це погано, бо то був основний стимул служити. Там для мне все зрозуміло… Пробуджуєшся, чистиш зуби, умиваєшся і займаєшся справами. Приходить час, наприклад, 12-та дня, одягаєш бронежилет, каску і йдеш на пост. Прийшов, змінився, відпочиваєш. Відпочив, позаймався біля машини, обслужив гармату, особисту зброю, узявся за побут…
Зрозуміло, є обстріли, несподівані ситуації, чийсь запит на допомогу, наприклад, іще щось. Це і є у моєму розумінні стабільність. І там вона була.
Навіть не було страшно, коли поранили. Поцілили й усе. Я зрозумів: відвоювався. Нічого не зробиш. Лежу, чекаю медика. От і все…
Армію повинні пройти всі. Я не кажу: йдіть на війну. Просто відслужіть, аби бути готовим
Моє головне побажання цивільним – щоб більше хлопців ішли служити. Деякі друзі «косять» від армії. Мовляв, для чого воно треба? Деякі й дітьми обзавелися. Я вдячний державі, що призов зробили до 27 років. Це дійсно круто. Вірю, що їх призвуть і вони підуть служити. Армію повинні пройти всі. Я не кажу всім: йдіть на війну. Просто відслужіть, аби бути готовим. Коли війна почнеться глобальна, щоб будь-хто міг взяти автомат і діяти, а не просто розповідати казки.
Під час бійок у клубі бойові можливості і характер не показують. Почнеться справжня війна – що зможеш кому показати? Нічого… Взагалі нічого. Треба знати хоча б елементарно, як викопати окоп, як зарядити і почистити автомат. Ну і як пересуватися двійочками, трієчками. Це для себе ж. Елементарні речі, які необхідно запам’ятати. Ази має знати кожен. Так мене виховував дідусь.
Дивують висловлювання, мовляв, я втрачу півтора року життя. Ти нічого не втрачаєш! В армії все переосмислюється! Починаєш бачити світ зовсім іншими очима. Стаєш цінувати те, що в тебе є. Пропадає ця манія незрозумілих гульок, безцільних грошових витрат на кшталт «зараз піду нап’юся» чи ще щось. Пропадає бажання приймати якісь речовини… Я взагалі противник наркотиків. Мені імпонує, що в армії з цим дуже строго. Тим більше, нині почався період, коли до таких порушень ставляться дуже серйозно і карають жорстко. Такі явища придушують у корені. Це дуже подобається. Так само, як і з алкоголем. Аватарів в армії нині не тримають».
Наша розмова добігала завершення. Після всього пережитого Василь значно здоровіший і сильніший багатьох ровесників, «захищених від небезпек» дбайливими родичами чи спокійним способом життя. У нього власна думка на багато речей та питань, і він заслужив право висловлювати їх. Заслужив досвідом, бойовою роботою, пролитою ворожою і своєю кров’ю, якою заплатив за безпеку інших. Василь – один із тих, завдяки кому ми побачимо мирне небо над українським Донбасом і синьо-жовті прапори над Кримом. Він звик дивитися в очі співрозмовнику прямо, а в майбутнє – впевнено, щоб там не сталося, за будь-яких обставин. Тож бажаємо йому швидкого одужання та удачі!
Володимир ПАТОЛА, для АрміяInform
Фото автора
