Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
«18 лютого цього року – один із найжахливіших днів мого життя. Звук російської артилерії був настільки потужний, що всі будинки навколо епіцентру обстрілу здригалися, мов від потужного землетрусу… В той день на спостережниках поблизу Хутора Вільного були саме мої побратими. Їхній пост був по сусідству з Максимовим, який загинув того дня».
Так згадує атаку російських військ на позиції підрозділів Об’єднаних сил Євгенія Семененко – бойовий медик механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Тоді ворог, завдавши потужного артилерійського удару, спробував просунутися через лінію розмежування в районі Новотошківського, Оріхового, Кримського та Хутора Вільного, що поблизу Золотого.
Для 23-річної сумчанки це вже третя ротація на Донбас. Дівчина зізнається, про армію мріяла все своє свідоме життя.
– Я навчалася в 11 класі, коли розпочалася Революція Гідності. Події на Майдані зачепили мою підліткову душу і саме тоді я вирішила – своє життя точно пов’яжу із військом. Але доля трішки інакше розпорядилась зі мною, і для початку я вивчилася на фельдшера у місцевому медичному училищі, – розповідає дівчина. – А вже у 2017 році повноцінним медиком пішла на контракт. Спочатку служила в реактивному артилерійському дивізіоні. З ним і поїхала на ротацію в район бойових дій. Як зараз пам’ятаю – 2 вересня.
Євгенія очікувала, що з першого дня на Донбасі потрапить на передову. Та все ж специфіка підрозділу зіграла своє. І вся ротація пройшла на другій лінії. Але, окрім бойового чергування, була змога вдосконалити і навички з тактичної медицини.
– Для мене все було вперше, але я розуміла – кожен медичний нюанс може врятувати комусь життя. Наступна ротація була вже в складі іншої роти і, як я і хотіла, – на передовій. Тут, на жаль, стала в пригоді тактична медицина, – говорить Євгенія. – Ніколи не забуду, коли по «радєйці» передали, що у нас двоє 300-х. Серце від хвилювання здавалось вилетить. За себе ніколи так не переживала, як за бійців. Рюкзак на плечі й – до них. А знаєте, як ще буває? Ти можеш вибігти їм на допомогу, в тебе є всі необхідні медикаменти, ти повністю екіпірований… Але – це не твоя зона відповідальності і їм допомагають ті медики, які ближче. І от сидиш і чекаєш повідомлення, що всіх евакуювали – живі.
А ще дівчина розповіла, що пережити всі екстремальні моменти на війні допомагає… малювання.
– Ти ніби на деякий час поринаєш в інший світ і можеш морально відволіктися від буденності. За допомогою олівця переносиш усі емоції на папір, усі пережиті жахіття – теж туди, – каже Євгенія. – Взагалі щось саме на військову тематику не часто малюю, здебільшого – пейзажі, портрети, птахів і тварин. У мене мама і сестра чудово малюють, але навчалася я сама і доволі критично ставлюся до своїх творінь. Адже, коли одну картину вважаєш майже класною, а через пів дня знаходиш недолік, то це розчарування, але завжди є до чого прагнути.
Навіть попри часті обстріли та таке нахабство ворога, що ми бачили 18 лютого, бійці налаштовані тільки на перемогу.
– Ніхто з побратимів не падає духом. І знаєте, на війні я подорослішала. Погляди на життя змінилися, переосмислила своє ставлення до деяких речей, – зізнається Євгенія Семененко. – Ще жодного разу не пошкодувала, що пішла на службу до війська. А ще – думаю вступати у медичний виш, потім – знову повернуся в армію. Тут я потрібна.
