До ініціативи наразі долучилися понад 100 військових частин Сил оборони України, які вже знищили понад 17 000 розвідувальних та ударних…
…Це був другий рейс Володі за чотири дні. Спати доводилося по кілька годин. З арсеналу на Харківщині конвой вантажівок доставляв боєприпаси оборонцям Дебальцевого. 14 лютого колона під зав’язку набитих довгоочікуваними боєкомплектами авто рушила дорогою на Артемівськ (нині — Бахмут). Там їх мали перевантажити на транспорт 128-ї бригади. Але на зустріч авто не прийшли, їх розбили по дорозі. І тоді хлопці вирішили доставити боєприпаси, що були на вагу золота, у саме пекло Дебальцівського плацдарму. На зворотному шляху «Урал» Володі підбили російські окупанти…
Мама Тамара Андріївна, дивлячись по телевізору новини про важкі бої в районі Дебальцевого, не знаходила собі місця. Десь там міг бути і її Володя. Син не розповідав батькам і молодшому брату, де саме базувався і які обов’язки виконував. Так кілька слів — живий, здоровий. Усе розпитував про родину, новини в селі, розповідав про свої плани.
Десь о десятій жінка не стрималась і набрала сина.
— Усе добре, мамо, я в дорозі, — за кілька секунд відповів Володя. Його голос був утомлений, в телефоні гуркотів двигун вантажівки. Перше, що спитала Тамара Андріївна: — Володю, а ти вже поснідав? — Ще ні, мамо, розвантажусь, повернусь на базу, тоді й перекушу, — почула у відповідь. Зв’язок раптом перервався.
Це була остання розмова матері з сином. Останні слова рідної дитини… Тамара Андріївна набирала його відтоді ще сотні разів, але телефон уперто не відповідав.
А далі були два довгі місяці невідомості, батьківського болю, горя й сліз…
Володимир Яневич проходив службу у військовій частині на Хмельниччині. До початку війни встиг півтора року прослужити у війську. Заочно навчався в аграрному університеті. Спокійний, виважений, компанійський, звичайний хлопець, добрий, гарно навчався і був активним — таким Володю пам’ятають у його рідній школі села Миролюбного, Старокостянтинівського району.
Сумлінний і добросовісний військовий, хороший фахівець — таким його згадують друзі у військовій частині.
— Чудовий товариш, який завжди міг прикрити спину, — говорить про друга Віталій Кривий. Він тоді був у іншій колоні, яка доставила набої на дебальцівські позиції й повернулась до Артемівська напередодні…
За кілька днів після останньої розмови мами з сином на телефон знайомої дівчини надійшов виклик від Володі. «Ваш баєц пагіб», — сказали тоді їй російською й поклали слухавку. Тамара Андріївна як тільки дізналась, почала телефонувати. Може, живий її Володя, її син… Не відповідали, а згодом вимкнули телефон.
І коли надія на відповідь майже згасла, телефон увімкнувся. Відповів старший чоловік. Він сказав, що десь у районі високовольтної лінії стоїть розбитий «Урал» і поруч два тіла українських бійців. І ще щось про Логвинове кинув. І все. Зв’язок перервався…
Земля пішла з-під ніг згорьованої жінки. Почалися довгі дні й тижні очікування. Слідчий запросив Тамару Андріївну здати аналіз ДНК. І знову тиша. В березні такий аналіз здав і батько Анатолій Іванович. Вони їздили у Дніпро, шукали свого Володю, підняли на ноги всіх знайомих, волонтерів, усіх, хто мав хоч якусь інформацію. Все марно.
У двадцятих числах квітня зателефонувала слідча з поліції та сказала, що є результат, Володю за аналізом ДНК ідентифікували.
Усе село плакало й стояло на колінах, проводжаючи в останню дорогу свого двадцятиоднорічного земляка — Героя війни, чудового та доброго односельця, сина й брата.
Сьогодні, 14 лютого, у п’яту річницю загибелі Володимира Яневича, в його рідній школі в мальовничому подільському селі Миролюбне друзі, учні та бойові побратими зібрались, щоб ушанувати полеглого Героя. Він назавжди залишився двадцятиоднорічним, усміхненим, веселим і щирим…
Поки ми живемо — ми пам’ятаємо вас, наші Герої!
