У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
«Наші підрозділи потрапили в оточення і ми швиденько вирушили на допомогу. Колона з трьох БМП висунулась на перехрестя між Степанівкою і Побєдою. Якраз цю місцину і мали зачистити від бойовиків, зайняти висоту й створити коридор побратимам, які виходили з оточення уздовж кордону. Старшим колони був майор Володимир Івасюк. Я ж – її замикав.
Напруга зростала щохвилини, але подумки ми готувалися до будь-якого розвитку подій. Поблизу села Бражине за декілька кілометрів до Сніжного на горизонті показався блокпост. За нашими даними, його там не мало бути. У ту ж мить по корпусу пройшлися перші осколки снаряда з зенітки. Єдине, що встигнув крикнути: «До бою!» І хлопці, злетівши з броні, майже одночасно вгатили по ворогу. Звук був такий, неначе на цьому перехресті зійшлося все озброєння світу…
На базі трьох ГАЗ-66 у ворога стояли зенітки, з яких вони і цілили по нас. Одним із перших поранили старшого колони. Це тільки погіршило становище ворога, адже ми будь-якою ціною відчайдушно прагнули помститися. Якусь мить я ще стріляв у бік блокпоста, поки не побачив наяву, як обпечений шмат заліза відтинає мені ногу. Ні, свідомості не втратив. Тільки чомусь подумав – добре що відірвало ногу, а не руку. Напевно гадав, що відстрілюватимуся…
Було не так боляче, як здається. Якось умудрився накласти джгут, хлопці швидко затягли мене у БМП. Бій не припинявся. Два ворожі «шишарі» ми спалили. Інший – сховався. Троє побратимів залишили своє життя на тому блокпосту. Але цього всього я вже не бачив… Усіх поранених повезли у Амвросіївку, де був польовий шпиталь.
Так капітан Ігор Коцута пригадує бої за Сніжне біля села Бражине, що пройшли 6 серпня 2014-го. Після тривалого лікування, реабілітації і звикання до «нової ноги», чоловік вирішив не кидати армію. Нині він служить у Житомирському обласному військкоматі.
– Після навчання у військовому інституті я став командиром взводу у 30-й омбр. З собою в інше місто забрав і дівчину. У Новограді-Волинському ми й одружилися. Щойно почалася російська агресія, наш підрозділ покинув пункт постійної дислокації і вирушив на Донбас, – пригадує Ігор. – Волноваха, Старобешеве, Новий Світ… Нас часто обстрілювали з «Градів». Так, було страшно. Тільки дурний не боїться. Але спільна молитва й віра в перемогу надавали снаги йти далі.
«Фінальним» для офіцера став 43-й блокпост поблизу села Бражине. Бій, поранення, лікування. Всі події в найменших подробицях часто сняться, тому про війну намагається не згадувати. Повернутися до мирного життя в основному допомогла родина – дружина, батьки і син.
– Коли отямився у військово-польовому шпиталі, лікар перевірив, чи я все розумію. Запитав, чи пам’ятаю номер телефону матері. Я продиктував. Так родина і дізналася, що в мене поранення, – пригадує чоловік. – А вже коли лікувався у київському госпіталі, дружина з мамою чергували біля мене майже «вахтовим методом» – по тижню. І так кілька місяців. Не знаю, звідки в них було стільки сил, але я неймовірно вдячний їм за підтримку.
Нині офіцер впевненим кроком іде на службу й нічого не виказує в його ході наявність протеза. Пристосувавшись до нього, він без жодних перепон несе чергування, може побуцати м’яч разом із сином і не переймається пораненням.
– Головне, що є руки для роботи. А нога – то таке, – сміється офіцер. – Тим більше, що в мене їх було дві. Люди інколи зізнаються, що навіть не здогадувалися, що я на протезі. Зі свого боку не дуже акцентую на цьому увагу. Війна обов`язково закінчиться і настане наша довгоочікувана перемога. Головне – для цього щось робити і не бути байдужим до країни навіть у тилу.
