Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
«Мамо, а який тато був? А хто його вбив? А чому він пішов на війну?» Відповідати на непрості дитячі питання Марині зовсім непросто… Вечорами жінка розповідає дітям, як він захищав країну, показує його фото, та питань менше не стає…
Двійнятам Мирославу й Соломії скоро п’ять. Зовсім різні за характером. Мирослав – копія тата, неконфліктний та сміливий. Соломія ж як справжня дівчина – хитра, вперта і гомінка. Розповідаючи, які діти непосидючі та як із ними непросто, Марина не може стримати сліз щастя… Каже: не уявляє, що б робила без цих позитивчиків…
Більше дванадцяти років намагалися завагітніти. І тут таке щастя!
Історія Марини та її чоловіка – неймовірна. За якихось десять днів жінка пережила таку гамму емоцій – від неймовірного щастя до нестерпного болю, що й досі не розуміє, як не втратила здорового глузду.
18 серпня 2014-го вони з чоловіком офіційно розписались, хоч давно жили разом у цивільному шлюбі. І саме цього дня Василь прощався з Мариною, уже в новому статусі. За кілька годин молода дружина проводжала поглядом колону військових авто, що рушила в напрямку Іловайська. По щоці котилась сльоза… Жінка щось відчувала…
За кілька днів Марина побачила дві смужки на тесті на вагітність і не могла повірити своїм очам.
— Була шокована, — ділиться Марина. — Ми ж більше дванадцяти років намагались завагітніти, десятки разів обстежувались, чого тільки не робили… Обоє здорові, а діток немає. Вже навіть не сподівались. А тут такий сюрприз. Я навіть боялась вірити, що це правда. Пам’ятаю, як 24 серпня, на День Незалежності, нарешті додзвонилась Васі. Мої батьки саме святкували сорок років спільного життя. Він подзвонив привітати їх, а вийшло… ми привітали його! Василь теж спершу не повірив: «Ти жартуєш? Не може бути! Це точно?» А потім стало відомо, що радість – подвійна! Дзвоню чоловіку, зв’язок – жахливий, все скрипить, рипить… Кричу: «У нас буде двійня! Уявляєш?» У відповідь: «Що? Ти серйозно? Бережи діток!» Зв’язок обірвався… Це була наша остання розмова… Він набирав мене знову і знову, та зв’язок постійно обривався. 29 серпня під Іловайськом він назавжди зник… А я ж навіть не знала про той Іловайськ, чоловік намагався огородити мене від переживань. Та й телевізор не дивилась, щоб зайве не нервувати. Якось у маршрутці несподівано заплакала ні з того ні з сього. Мене запитали: чи не телефонував чоловік? У грудях защеміло, відчула – щось не те…
Довгі десять місяців пошуків…
Чоловік не передзвонив ні цього дня, ні наступного… Зв’язались із дружиною його бойового товариша. Так Марина дізналась про Іловайськ. Пізніше їй повідомили, що чоловік зник, і де він – ніхто не знає.
— У мене була істерика. Казала собі, що він не міг загинути. Адже ми дванадцять років мріяли про діток! Він просто зобов’язаний їх побачити. Ще й аферисти активізувались. Десь узяли мій номер, почали вимагати гроші, казати, якщо не надішлю енну суму, надсилатимуть чоловіка по частинах…
Пошуки Василя тривали довгих десять місяців… Піднімала на ноги всіх, кого могла – і державні структури, переговірників, побратимів, оббивала пороги військової частини… Шукала й сподівалась на диво.
— Можливо, хтось щось бачив чи чув? Є якісь новини? Я просто місця собі не знаходила всі ці місяці… Найстрашніше – жити в невідомості. Я трималась тільки заради дітей, та й те, на седативних препаратах. Знала, що Василь мені не пробачить, якщо я їх втрачу.
«Вітаю, коханий! У нас сьогодні хлопчик та дівчинка народились. Усе, як ми мріяли…»
Хвилювання не минули даремно. Коли жінка вчергове прийшла на обстеження, лікарі повідомили, що виживе лише хлопчик.
— Лікарі ставили Соломії важку ваду розвитку головного мозку. Казали, що дитина до пологів не доживе, а, якщо і доживе, то не зможе ні дихати, ні ковтати… Навіть на останніх тижнях вагітності пропонували залишити дитину в пологовому будинку. Казали, що краще виховати одне здорове дитя, ніж розпилюватись ще й на хворе. Та я навіть думки такої не допускала. Побачивши мою рішучість, лікарі почали заспокоювати: «Нехай лише почне дихати…» Пам’ятаю, як уперше побачила новонароджених двійнят і поцілувала фотографію чоловіка. Кажу: «Вітаю, коханий! У нас сьогодні хлопчик та дівчинка народились. Усе, як ми мріяли…» Нині Соломія – на інвалідності, їй провели складну операцію в Німеччині, щороку їздимо за кордон на обстеження, вона має певні особливості. Але більш позитивної й гомінкої дитини знайти складно. Вона вижила, попри все, що говорили…
Саме за ДНК дітей і вдалось ідентифікувати чоловіка
Василь – повний сирота, тому провести підтверджувальні тести ДНК останків тіла змогли лише тоді, коли народились Мирослав і Соломія.
— Саме за ДНК дітей і вдалось ідентифікувати чоловіка. Але, щоб не говорили факти, я і досі сподіваюсь, що це неправда і він повернеться. Не вірю, і все! Адже момент його загибелі ніхто не бачив. Там був хаос і справжнє пекло. Так, усі кажуть, що розірвалась БМП. Але, чи був він точно у машині, чи поруч, ніхто не знає. Навіть найкращий друг Василя, з яким вони були в одному БМП, не бачив, що сталось із чоловіком… Каже, що почався обстріл і вони загубились… Нині він, до речі, є хрещеним діток.
P.S.
Звісно, живеться з двійнятами Марині непросто… На скромну допомогу по догляду – особливо не розкошуєш. Та небайдужі українці й побратими загиблого чоловіка не дають залишитись наодинці з проблемами.
— Не маю права розкисати. Та і як розкиснеш з такими позитивчиками! – каже наша співрозмовниця.
