У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
«Живучий виявився, гад. Тільки з третього разу пристрелили…» — ці слова «Гіві», ватажка одного з найбезжальніших загонів бойовиків, який особисто катував та під глузливі коменти добивав її сина — захисника ДАПу Андрія Гаврилюка, мати воїна Людмила Янчицька не забуде і не пробачить ніколи…
— Андрій телефонував щодня, розповідав, як вони захищають аеропорт, як їх труїли газом… — каже мати захисника.
Востаннє з сином жінка розмовляла 19 січня 2015-го. Андрій подзвонив привітати матір і молодшу на 10 років сестру зі святом Водохреща. Перекинувся з рідними кількома фразами. А 20 січня його телефон замовчав.
— Коли 21-го син так і не вийшов на зв’язок, а в частині про його долю нічого не було відомо, ми забили на сполох. Повідомили поліцію про зникнення Андрія, — розповідає мати.
Пошуки «кіборга» Андрія Гаврилюка тривали майже місяць, аж поки його мати не натрапила в Інтернеті на відео, де її сина катував і розстрілював ватажок сепаратистів «Гіві».
А далі — перемовини з бойовиками про передачу тіла. Впізнання. Транспортування та похорон на Берковецькому кладовищі в Києві — за місяць після смерті воїна…
Що за цей час довелося пережити матері й сестрі захисника ДАПу навіть уявити страшно. Та побачивши, як сепаратисти знущаються над її сином, витримавши всі страшні випробування, жінка, яка і доти мала проблеми зі здоров’ям, злягла. А згодом опинилася на інвалідному візку…
Її син, тоді 35-річний Андрій Гаврилюк, на фронт пішов добровольцем. Воював у найгарячіших точках Донбасу: Піски, Водяне… Останньою його бойовою позицією став Донецький аеропорт. «Кіборг» на позивний «Бур» загинув від куль ворога 21 січня 2015-го.
Як він жив і воював увесь цей час — про останні дні перед загибеллю сина, та чому бойовики вирішили вчинити над ним розправу, мати воїна дізналася вже від його побратимів.
— Хлопці розповідали, що Андрій не мав того разу заходити в ДАП, а повинен був залишитися на старій позиції. Коли їхній підрозділ після оборони Водяного, Пісків отримав наказ висунутись на захист летовища, Андрій умовив командира взяти його замість іншого солдата. На запитання «Чому?» відповів просто: «Там дуже гаряче, а в нього двоє маленьких дітей. Нехай поки тут звикає», — розповідає мати бійця.
Та жінка і не здивована. Каже, син таким був завжди. На війну чоловік, який після школи чесно відслужив строкову, теж пішов добровольцем.
— Одразу, як дізнався про агресію РФ, прийшов до військкомату та записався, — розповідає Людмила Федорівна.
Служити старшому сержантові Андрію Гаврилюку випало в 90-му батальйоні 81-ї аеромобільної бригади старшим навідником взводу роти вогневої підтримки.
16 січня його підрозділ десантників прибув у старий термінал аеропорту й одразу потрапив під потужний обстріл бойовиків.
— Він розповідав, як по них гатила важка артилерія, танки. З кожним пострілом будівля ставала менш придатною для укриття, але вони однак трималися, зупиняючи вогнем спроби ворога проникнути в аеропорт, — каже пані Людмила.
Особливо бойовикам докучав гранатомет АГС-17, з якого, за розповідями побратимів, вели вогонь її син Андрій Гаврилюк і його товариш.
20 січня бойовики посилили натиск. Українські воїни опинилися в оточенні. Бойовики пропонували здатися. Проте хлопці, які здобули імідж «кіборгів», відмовилися. А вже зранку терористи підірвали залишки терміналу, де наші бійці перебували хоч під якимось прикриттям.
— Після того вибуху, коли під бетонними завалами опинилися десятки наших воїнів, а багато зазнали важких поранень, хлопці, які вціліли та могли рухатися самі, потрапили в полон. Інших бойовики розстріляли… Мій син не був важкопоранений, від вибуху в нього були зламані рука й нога, але хлопці казали, що він, як і інші з такими ж травмами, попри біль, міг нормально пересуватися… «Гіві» забирав таких, а його не забрав. Пристрелив за те, що влучно стріляв із гранатомета. Ще й знімав на відео й глузливо коментував страту сина, — каже мати.
Потім були нескінченні дні пошуків і сподівання матері на те, що її син таки залишився живим.
— Ми розшукували Андрія цілодобово, дзвонили на всі «гарячі лінії». Правоохоронці казали, що він пропав безвісти. Згодом бойовики виклали в Інтернет відео, де ми побачили Андрія з простреленою головою. Лише завдяки волонтерам і організації «Офіцерський корпус» вдалося забрати тіло Андрія. 20 лютого ми його поховали… — розповідає мама героя Людмила Федорівна.
— Моя молодша донька змалку казала: «Мій брат — герой!» Коли він перебував поруч, завжди була смілива, бо почувалися в безпеці… Тепер нам його дуже бракує… — каже мати воїна.
Указом Президента від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Андрія Гаврилюка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) та нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
