«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий…
За плечима цього 21-річного хлопця — шість років війни, гарячі бої в Пісках, Опитному, Красногорівці, районі Донецького аеропорту, Світлодарській дузі…
«Команда „нора“ прозвучала цього разу особливо тривожно. Вже за кілька хвилин почались перші прильоти. Вони лягали значно ближче, ніж я розраховував. Як пізніше сказала розвідка: ворожі артилеристи приїхали на Донеччину із цинічною задачею — російські курсанти складали на нас іспити.
Вибухами хитало землю. Найприкрішою новиною стала перспектива відновлення мідного кабелю… одним із приходів перебило світло…
Нас хотіли змішати з землею російські САУ, але ні у кого на обличчі не бачив жодного натяку на страх чи паніку. В душі кожен вже попрощався з життям, та ніхто не смів цього показувати, адже паніка — безжальна і заразна.
Лице та волосся засипало землею. „Я — фартовий!“ — про всяк випадок нагадав сам собі.
— Братан, якщо що, для мене буде за честь померти поряд із тобою, — тихо промовив товариш.
— І для мене за честь.»
Це короткий уривок із книги «Піхотинець», яку мріє видати молодий кулеметник Мирослав Олійник. Добре, що в ту ніч курсанти склали іспит на «трієчку». А вже за кілька годин хлопець, зовсім забувши про те, що навколо суворі вояки, декламуватиме вірші із власної збірки. Ніхто й не думатиме глузувати — красиво.
Мирославу — усього 21. Та в його випадку слово — «усього» звучить зовсім не доречно. Швидше — «вже» 21. Бо він вже стільки шляхів пройшов у армійських берцях, стільки боєприпасів використав і стільки крові бачив, що навіть утричі доросліші чоловіки ніяк не зможуть назвати його недосвідченим. За його плечима Піски, Опитне, Красногорівка, район ДАПу, найзапекліші бої на Світлодарській дузі…Офіційно хлопець подав документи на підписання контракту «до кінця особливого періоду» у день свого 18-річчя, як тільки це стало можливим за законом, і одразу став командиром відділення на одній із важливих передових позицій. Та почалась його фронтова історія набагато раніше…
— Коли почалась війна, мені було 15 років, закінчував 9 клас. Проживав я у Павлограді, що на межі Дніпропетровської і Донецької області, мама — родом із Дебальцевого. Я просто не міг всидіти за шкільною партою і заповнював анкети у різні добробати. Звісно, усі відмовляли, хоч і вік намагався приховати. Та я був дуже наполегливим, особливо, коли дізнався про родича, який пішов воювати на інший бік. У 2014-му мені вдалось пройти «учебку» і опинитись у резервній групі. У свій перший бойовий батальйон, хоч і добровольчий, я потрапив у 16 років. Там же, у Пісках було перше бойове хрещення, коли ми стояли на прикритті в таборі, а його почали штурмувати. Після того, як вперше потрапив під обстріл і натиснув на курок, став зовсім іншою людиною. Що цікаво, страху тоді зовсім не було, навпаки, був адреналін. А от пізніше стало страшно… коли почали гинути товариші, поряд плакати й молитись дорослі чоловіки. Паралельно кожних два тижні їздив до школи закривати «хвости», для мене важливо було отримати освіту. На жаль, комбат дізнався мій реальний вік і одразу ж відправив мене додому. Сказав: «Ти уявляєш, що буде, якщо ти у свої 16 років загинеш?»
Мирослав це добре уявляв, та вдома пробув лише два дні. Вийшов на командира іншого добровольчого підрозділу і попросився до них. Через кілька днів хлопець знову був у Пісках, відтоді свій вік він приховував ще ретельніше. А мати, що була категорично проти служби сина в армії, нарешті зізналась, що пишається ним, лиш попросила берегтись.
— Мене одразу здивувало, як хлопці без вагань ризикували собою, аби допомогти побратимам. Пам’ятаю, як у мене закінчувались патрони, я нервував, адже бій був запеклим, аж раптом дивлюсь, як двоє товаришів під щільним вогнем несуть мені ящик патронів. Траплялось, що за пораненими добирались через заміновані поля, бо інших варіантів не спізнитись не було. Також не раз переконувався, що народився «в сорочці». Бувало, виходжу з бліндажа, аби товариша гукнути. Кричу «Ігнат, Ігнат!» І за секунду чую шурхіт міни, бачу, як вона підлітає… Закриваю очі від страху. Через кілька секунд відкриваю їх і бачу, що міна не розірвалась, а лежить в метрі від мене. Думаю : «Ого!» Потім розказав друзям, а вони жартують: «Мабуть, Бог любить малолєток». Мабуть, і справді любить, бо ж кулі десятки разів пролітали прямо біля голови. Пам’ятаю, як ми стояли в Пісках, а з ДАПу виїхав ворожий танк і почав лупити по нас прямою наводкою. Ми сиділи в бліндажі й думали «Ну все, приїхали…»
Мирослав пишається своїм офіційним вступом до лав Збройних Сил, а особливо тим, що йому попри юний вік доручають непрості бойові завдання. Підписавши контракт, хлопець став старшим на ВОПі на Світлодарській дузі, хоч і наймолодшим за віком.
— Взимку 2016-го на Світлодарці точились просто пекельні бої. Тоді нам вдалось не просто утримати передові позиції, а й просунутись вперед, відбивши ворожу позицію «Ліс». Ми ще довго утримували захоплену позицію, хоч вона була практично голою, та й окопатись там не було змоги. Ніколи не забуду це неймовірне відчуття відповідальності за бійців, часто вдвічі старших, коли тобі лише 18-ть. Тому мало спав, мало їв… Тоді я думав, що якщо пощастить вижити, то й кінець світу мені буде нестрашний.
На війні Мирослав видав збірку поезії, яку назвав «Про ту війну, що в нас дітей убила». Каже, що писав і до цього, ще в школі, а на фронті емоцій стільки, що лиш встигай записувати.
