Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Сьогодні, 29 січня, у Міністерстві оборони на ранковому Церемоніалі вшанували пам’ять захисників України. В цей день з початку війни загинули 19 воїнів… 14 з них віддали своє життя в боях за Вуглегірськ, які тривали з 28 по 31 січня 2015 року. Після того, як українські військові залишили руїни Донецького аеропорту, саме там розгорілися нові запеклі бої, які стали ще однією трагічною сторінкою в історії України: загинуло 25 наших Героїв – військовослужбовців Збройних Cил та Національної Гвардії.
Вшанувати пам’ять молодих хлопців прийшли їхні рідні, військовослужбовці Київського гарнізону та юні ліцеїсти й курсанти. Кореспондент АрміяInform поспілкувалась з родичами загиблих.
– 28 числа він зателефонував старшому братові та повідомив, що його підрозділ відбив першу атаку. Говорив, що не знає, як відбиватимуть другу, бо в живих залишилося всього 30 чоловік… Після нових обстрілів окупантів його і не стало… Бойові товариші розповіли, що танк, у якому був Андрій, виїхав прикривати позиції військових і підірвався… – розповідає сестра старшого сержанта 13-го окремого мотопіхотного батальйону Андрія Мельника.
Упродовж п’яти місяців бійця вважали зниклим безвісти, бо не змогли знайти решток тіла. Хоч рідні до останнього намагались вірити, що Андрій живий, та через 5 місяців завдяки ДНК-експертизі останки загиблого захисника були ідентифіковані.
Історія з ДНК-експертизами, яких було декілька, стала жахливим випробуванням для всієї родини. Сестра Тетяна розповіла, що якби не вирвані зуби, які Андрій після лікування залишив вдома, – останню крапку в експертизах так і не поставили б й, можливо, назавжди вважали б Андрія зниклим безвісти. А для сім’ї немає нічого гіршого, ніж не знати, як помер твій батько чи син, і не заспокоїти його душу, поховавши на кладовищі.
Сьогодні боєць 13-го окремого мотопіхотного батальйону Андрій Мельник спочиває в рідному селі Олександрія, що на Рівненщині, куди приходить його провідувати 12-річна донька…
Ніна Прончук – мати старшого матроса Тараса Прончука, бійця 503-го окремого батальйону морської піхоти. У лютому 2017 року її син загинув від ворожої кулі снайпера під час виконання бойових завдань у Водяному. Про смерть сина мати дізналася від його командира Вадима Сухаревського.
– Тарас був наймолодшим у своєму підрозділі. Йому мало виповнитися 20 років, але так і не виповнилось… ‒ розповідає мати Тараса Ніна Сергіївна.
Його побратими розповіли рідним, як одного разу він врятував життя чотирьом бійцям, вчасно витягнувши їх з окопу. Запам’ятався Тарас всім як юний борець за справедливість, тому що завжди був на стороні правди. Поховали героя там, де він народився, – у селі Хотин, що на Рівненщині. Вдома в хлопця залишилася мати та троє молодших братів, для яких він назавжди залишиться прикладом мужності, жертовності й героїзму…
Вічна пам’ять та слава захисникам України!
