Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
28 січня 2020-го. Підполковник Олександр Вдовиченко поспішає на потяг. Їхати далеко – в Авдіївку. Саме там тривали найзапекліші бої 72-ї бригади, саме там рівно три роки тому загинув його заступник Герой України Андрій Кизило… І хоч нині офіцер служить у іншій бойовій частині, роботи непочатий край, але не приїхати і не пом’янути побратимів він просто не мав права. Навіть відпустку спеціально спланував. Заздалегідь колишній комбат ні з ким не зідзвонювався, та впевнений, хлопці, з якими разом відбивали гектари земель у ворога – теж підтягнуться…
— Приїжджаєш до Умані й чуєш, як екскурсовод пояснює галасливим туристам, що вулиця названа на честь Андрія Кизила, який героїчно загинув в Авдіївці… Заходиш на позицію «Орел», а там хлопці, які навіть не знали Андрюху особисто, відповідають в ефірі на його позивний… І ніби дуже зворушливо, коли твої підлеглі, твої друзі стають справжніми легендами, героями… Та насправді значно крутіше було б і далі просто пити з ними розчинну каву у вогкому підвалі на промці… Але знаєте, якби тоді від першої міни не загинули троє — Андрій Кизило, Дмитро Оверченко, Володимир Бальченко, події могли б розвиватися зовсім інакше. А так ми настільки озвіріли, настільки зненавиділи ворога, що абсолютно кожен був готовий іти до кінця. Війна робить дві речі: або ламає людину, або загартовує і робить сильнішою. Усі мої підлеглі пішли другим шляхом.
Щойно заходить мова про побратимів, яких офіцер втратив на війні, підполковник Олександр Вдовиченко ледь стримує сльози…
— Колись знайомий хірург сказав: «У нас із тобою є спільне — у кожного з нас своє кладовище, хочемо ми цього чи ні». Якби була така можливість, я б віддав життя за будь-якого загиблого солдата. Адже це найкращі люди! Що казати, якщо моєму заступнику було 23 роки. Тільки вдумайтесь! Коли я від’їжджав на сесію в Національний університет оборони, він на півтора місяця залишався комбатом бойового підрозділу… У 23 роки! А ВОПами, де до противника 50 метрів, керували й зовсім хлопчаки віком 19–20 років — «Арчі», «Сухий»…
Офіцер пригадує, як у період із 29 січня по 3 лютого не спав жодної хвилини. Тоді ворог щодня штурмував наші позиції. А Олександр ще й залишився без заступника, без своєї правої руки.
— Ситуацію ускладнювали сильні морози — десь близько 30 градусів. Коли я доїхав до позиції, яку ціною життя вибороли хлопці, там усе було червоне від крові й чорне від розривів, сніг перемішаний з кров’ю. Ми змусили противника по-справжньому нас боятись та поважати. У нас було два виходи: або стояти, і нас просто вбиватимуть, або стати воїнами та перемогти. Ми стали воїнами.
Нині вісім військовослужбовців батальйону служать разом зі своїм комбатом. А він тішиться, що найкращі люди залишаються поряд. Під час спілкування з Олександром стає зрозуміло: попри війну, він зберіг головне — людяність, що й робить його командиром, який здобув неабияку повагу бійців.
Автор фото – Анатолій Гаєвський
