«Цей запропонований продаж покращить здатність України протистояти поточним і майбутнім загрозам шляхом додаткового її оснащення для виконання місій із самооборони та регіональної безпеки за допомогою…
Оборона Донецького аеропорту від окупаційних сил РФ і проросійських збройних угруповань тривала з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015-го, поки противник артилерією не знищив усі будівлі.
Бої за донецький аеропорт стали символом незламності і бойового духу українського війська, а захисники терміналів отримали прізвисько “кіборги”.
Генерал-майор Олег Мікац тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ, яка разом з іншими підрозділами Збройних сил, добровольцями тримали ДАП.
У першій частині інтерв’ю OBOZREVATEL начальник штабу – перший заступник командувача ОК “ЗАХІД” згадав про початок війни, розповів про дзвінки ватажків бойовиків, героїзм наших військових і чому було так важливо тримати аеропорт.
– У квітні 2014-го після поїздки в захоплений стрілківцями Слов’янськ я не уявляла масштабів біди. Була надія, що ось-ось усе закінчиться. Але перший бій у Донецькому аеропорту (26 травня 2014 року) став для мене страшною точкою відліку справжньої війни. Опинитися під обстрілом, побачити поруч бойовиків із “мухами”, наші винищувачі і вертольоти, що працюють по цілях… На хвилину навіть здалося, що це кінозйомки, а потім реальність обвалилася з головою. Коли у вас з’явилося розуміння, що це справжнісінька війна?
– Відчуття війни, саме в такому розумінні, з’явилося, напевно, з першими загиблими, яких побачив.
Спочатку 22 травня був напад групи Гiркiна під Волновахою, а 23-го вони так само намагалися захопити мій блокпост у районі Золотого Колодязя (Добропільський район Донецької області).
У результаті двоє військовослужбовців снайпером були вбиті на місці, ще один iз кулею в шиї був госпіталізований, його доставили до Харкова, але, на жаль, він помер.
Коли вертольотами мене зі снайперами, з моєї роти снайперів, доставили на цей блокпост, ми подивилися, що твориться… Люди, які були там першими, зрозуміли, що це не віртуальне “десь-щось”. Ось лежить мертвий сепаратист з автоматом у руках, ось тільки що вертольотом забрали наших убитих товаришів, ось швидка допомога відвезла пораненого…
Виявилося, що війна дійсно тут – ось вона, поруч! Ось обстрілюють, ось намагаються захопити… і ніхто точно не грає. Це не як у Counter-Strike, де перезавантажив гру і можна почати заново. А тут потрібно вже зараз ухвалювати рішення. Єдине правильне рішення.
Напевно, з цього моменту вже було зрозуміло, що почалася війна. Надалі, коли ми стояли під Добропіллям, друга батальйонна тактична група була обстріляна ГРАДом, який прийшов iз Чечні.
Коли одна з машин була нами захоплена, ми подивилися документи – так, дійсно, вже кадрові росіяни з нами воюють.
– Після травня в районі ДАП було відносне затишшя, а потім, наскільки пам’ятаю, жорстко вже у вересні?
– Влітку було затишшя всюди, але не в ДАП. Тому що люди, які перебували на РЛС (так званий “Зеніт”), були під постійним вогнем – в оточенні, грубо кажучи. І спецназ, і 72 бригада перебували в аеропорту і контролювали його – були періодично спроби їх захопити.
У районі Червоноармійська (пізніше був перейменований у Покровськ – прим. авт.) ми тоді стояли – ближче до Карлівки. І в район Новоселівки Другої я відправляв артилерію. 93-ї бригади там ще не було, ми виконували вогневі завдання з підтримки захисників ДАП, які там перебували.
Спочатку було звільнено селище Піски, була деблокада аеропорту, звільнено місто Авдіївка і потім уже почалися бої безпосередньо в ДАП.
І якщо після першого “мінська” (Мінська угода була підписана 5 вересня 2014 – прим. авт.) більш-менш “пройшло” затишшя по всьому фронту, по лінії зіткнення, то в аеропорту його ні дня не було.
– Там ще хтось дуже хотів до певної дати зробити “подарунок”.
– Так, Гіві хвалився, що хотів на день народження Путіна аеропорт узяти, періодично вони взагалі заявляли, що контролюють ДАП.
Особливо запеклі бої почалися, напевно, з 20 вересня і приблизно до середини жовтня. Це були найжорстокіші бої… Потім знову невелике затишшя – була спроба реалізувати мінські домовленості.
Нас періодично то намагалися атакувати, то переставали, відходили, то артисти до них приїжджали якісь. Пам’ятаєте, як Порєченков “красувався”? Журналістів купа…
– Так, відомий актор в одну мить перетворився на злочинця. Його тоді одразу внесли до бази “Миротворець”. А потім…
– Потім, коли прийшли десантники (спочатку 79-та бригада, 25-та бригада) стало набагато легше. З’явилася впевненість у тому, що незважаючи ні на які підступи ми аеропорт утримаємо.
Територія дуже велика, сил і засобів, чесно скажу, не вистачало саме через величезну площу. Новий термінал, старий, вишка управління польотами, готель… Плюс периметр тримали ще певний час.
– Дуже важко згадувати. Багато наших хлопців були поранені, загинули. Багато добровольців залишали гарну роботу і йшли воювати. У них були сім’ї, маленькі діти…
– Згадаю один день. Коли вже почалися січневі бої… У районі Опитного, Водяного стояли десантники. Тоді вже добровольці почали заходити в аеропорт – я маю на увазі ЗСУ, але на добровільній основі. Хтось боявся, хтось не озираючись ішов вперед…
Ось людям кажеш – треба виконати поставлене завдання, тому що в аеропорту перебувають наші хлопці, треба зробити ось це і це. Мені запам’яталося, як один iз десантників, не знаю з якої бригади, попросив МТЛБ, щоб можна було заїхати під бронею.
Десантники постояли і послухали, що їм розповідають, потім один піднімається і каже:
“Ну що, хлопці, пiшли. Якщо написано на роду померти, то ми помремо, а ні – то будемо героями”
Зібралися пацани і пішли в аеропорт… Такі моменти запам’ятовуються, люди залишали страх осторонь.
– Ви згадали, як ватажки бойовиків постійно запускали “дезу”, що ДАП під їх контролем…
– Вони мені навіть пропозиції різні робили (сміється – прим. авт.). На мій телефон дзвонив Гіві. Мовляв, так і так, ми все одно аеропорт візьмемо – залиш його. Скажи, куди треба постріляти – ми постріляємо, а ти потім скажеш, що не зміг утримати ДАП.
Гіві і погрожував: “я тебе зловлю, нирку виріжу”, всяке таке. Я тоді ще полковником був, а що ж мене ловити – ну, давай, іди сюди. Чомусь не прийшов.
Моторола теж виходив на мене – “потролити” любив. Дзвонить: “Ну, ти. Чуєш, мені там міни треба, боєприпаси. Давайте побільше привозьте в аеропорт, а я прийду візьму”. Кажу йому: “Іди-іди, там з правого боку в новому терміналі лежать – приходь, забирай”.
– І де вони зараз – на тому світі.
– Так, самоліквідувалися. Один не вмів ліфтом користуватися, другий, схоже, необережно палив у ліжку.
– У січні 2015 року остаточно був зруйнований ДАП і нашим воїнам не було сенсу там залишатися. Всі ці роки не вщухають суперечки: а може не варто було так довго утримувати аеропорт?
– Всім було зрозуміло одне: якби ми не утримували аеропорт, то окупанти рухалися б далі Донецькою областю і виходили на кордон інших областей.
Був би їх рух вперед, але вони тут “обламалися” і нічого не змогли зробити. Всі їх атаки були розбиті об аеропорт.
Супротивниками сковували, противник нікуди далі не рухався, не просувався і не міг просунутися.
Плюс до всього це була можливість провести наступні хвилі мобілізації, підготуватися, відновити озброєння, підтягнути артилерію. За цей час Збройні сили зміцніли, люди навчилися і були готові продовжувати гідно давати відсіч російським військам.
– Уже 2020 рік, гібридна війна триває. Здавалося б, уже стільки доказів російської агресії, але все одно то тут, то там починають: “Так там одні місцеві…” тощо.
– Всім зрозуміло, що там були кадрові росіяни, в першу чергу. І “керівники” – сто відсотків усi були звідти.
У жовтні 2014-го в районі метеовежi групою моїх снайперів були захоплені російські артилеристи – шість осіб. Один взагалі приїхав по мобілізації з Далекого Сходу – командир БАР (батареї артилерійської розвідки). Потім, коли почалися січневі бої в районі “Зеніту” – те ж саме. У росіян, яких взяли в полон, були з собою військові квитки. Ще дуже багато було найманців. Осетини, абхази, буряти…
Величезна несправедливість у тому, що Росія до нас відправляла непотріб, який не міг знайти себе ніде в житті, який мiг тільки вбивати і грабувати, а з нашого боку, на жаль, воювали і гинули кращі. Розумні, освічені, справжні патріоти, які стояли до останнього…
На жаль, тих просто було більше. Але ми їх стримали. І це, ще раз наголошу, дало можливість державі, найперше Збройним силам, підготуватися для того, щоб зупинити російську агресію.
(Далі буде…)
