Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
«Товаришу лейтенанте, а не страшно вперше бути на „передку“?»
— Такими словами влітку 2019 року на Донбасі зустріли підлеглі свого нового командира Михайла Б. — випускника Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, який у новенькому камуфляжі прибув до польового розташування механізованого вводу 54-ї окремої механізованої бригади в районі Золотого.
Відповідь взводника дещо шокувала солдатів та сержантів, які тоді ще нічого про нього не знали.
— Саме тут — ні, а за лінію фронту ходити було страшно — і це абсолютно нормально, — відповів лейтенант Збройних Сил України. — Вважаю, що в міру боятися ворога необхідно. Будете ж слухати моїх порад та займатися спортом, то навчитеся битися із сепарами й без зброї.
Найстрашніше на війні — прощатися із загиблими побратимами
Вздовж лінії розмежування військ від Маріуполя до Золотого майже немає ділянки, де б Михайло не проповз, як кажуть, на власному пузі, аби здобути необхідну іформацію про ворога. Сотні разів він ризикував життям, коли перетинав мінні поля окупантів чи наближався до їхніх опорників.
Справа в тому, що до навчання у Львові боєць із позивним «Вікінг» служив розвідником у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді ДШВ.
— До війська прийшов добровільно під час другої хвилі мобілізації навесні 2014-го, — пригадує він. — У школі серйозно займався спортом. Тож мене направили до десантників та ще й у розвідпідрозділ. Так, у 19 років я залишив рідну Львівщину та опинився на Донбасі, де ніколи до цього ще не був. Що таке уважність до дрібниць та те, що обережність одного може врятувати життя цілій групі, я зрозумів у перший же день служби. Потім розпочалися бойові будні, а небезпека стала звичайною справою.
За його словами, найстрашніше на війні є прощання із побратимами, які загинули від ворожих куль.
— Злість та зайва ненависть — головні вороги розвідника. Адже надмірно розлютившись, ти випустиш на волю свої емоції, а це може нашкодити виконанню важливих завдань. Тому ми завжди пам’ятаємо друзів, полеглих на полі бою. Проте мстимося противникові успішним здобуттям відомостей, необхідних на кожний конкретний момент бою. Адже іноді одне слово про ворога може врятувати життя сотням наших солдатів, — каже він.
Війна — найкращий викладач
Здебільшого розвідник діяв в інтересах механізованих підрозділів, які, безумовно, виконують основну важку роботу в районі бойових дій. Поступово знайшов чимало друзів-піхотинців, із якими й досі не втрачає зв’язку.
— До літа 2015-го року я, можна сказати, став профі своєї справи. Адже війна — найкращий викладач. Тоді ж дуже закортіло чогось нового та ще більшого від армійської служби. Звільнятися за демобілізацією не хотілося. Тому вирішив вступати до військового вишу, щоб стати офіцером і саме механізованих військ. Після Донбасу вчитися у Львові було не так і важко. Адже плече вірного друга я відчував і там. Тому спокійно та впевнено як розвідник рухався вперед, до випуску, — зазначає «Вікінг».
На новому місці служби поблизу Золотого офіцер швидко здобув командирський авторитет та згуртував свій взвод навколо любові до України й фізичних вправ. А своїми розвідувальними навичками охоче поділився зі стрільцями, кулеметниками та снайперами, що значно посилило бойову готовність підрозділу.
— У нас панує дух спортивного змагання між собою, — говорить Михайло. — Скрізь, де ми перебуваємо, — в окопах чи в стаціонарних умовах — будуємо імпровізований майданчик із перекладиною, штангою та гирями. У вільний час ми змагаємося, хто більше підтягнеться чи підніме вагу. Є і призи: корисні соки, фрукти чи смачні тістечка.
Хочеться швидше на фронт
Серед підлеглих 25-річного лейтенанта Михайла Б. більшість — уродженці Луганщини та Донеччини. У деяких із захисників України свої власні рахунки з окупантами. Так, хтось навіки втратив друга чи родича, інші — хочуть швидше повернутися додому, аби вивісити на будинку державний прапор України замість ворожого триколору.
— Між собою ми говоримо різними мовами, та добре розуміємо один одного. У кожному підлеглому я впевнений як в собі. У батальйоні наш взвод неформально називають «Патріоти Донбасу». Мені та хлопцям це подобається. Ми будемо і далі боротися із ворогами на Донбасі та в Криму, аби про нас сказали так: «вони остаточно визволили Україну», — будує плани військовослужбовець.
Наразі воїни 54-ї окремої механізованої бригади тимчасово перебувають на Харківщині, куди декілька місяців тому прибули із Донбасу. Після заслуженого відпочинку захисники України зайнялися відновленням бойової техніки, а наразі — вдосконалюють свої бойові навички на загальновійськовому полігоні. Незабаром їх знову можуть направити в район бойових дій, і, як завжди, на одну із найскладніших ділянок.
— Майже щодня стріляємо, їздимо на БМП чи обслуговуємо зброю. Та, знаєте, вже хочеться скоріше на фронт, щоб із новими силами та навичками ще успішніше бити ворога. Там, в окопах першої лінії, ми відчуваємо, що робимо щось важливе для своєї держави та рідних людей. Тож, окупанти, тікайте, бо «Патріоти Донбасу» вже йдуть по вас! — узагальнив думку підлеглих командир взводу.
