Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Бої за Дебальцевський плацдарм нині називають одними із найбільших зіткнень на Донбасі. З обох боків та на околицях у ньому взяли участь тисячі вояків, сотні одиниць техніки й важкої артилерії. Найгостріша фаза тривала майже місяць – з 25 січня до 18 лютого 2015 року. Артилерійська канонада, вогонь зі стрілецької зброї, танкові бої… Поки в столиці Білорусі тривав переговорний процес, українська армія надлюдськими зусиллями тримала позиції. Напередодні 5-ї річниці тих подій розмовляємо з безпосереднім їхнім учасником Павлом Ковальським. Як це було – очима солдата.
Єдиний у батальйоні шульга
Павло Ковальський – типовий старший солдат, який пройшов усе пекло війни. Волноваха, Савур-Могила, Чорнухине, Дебальцеве… З перших днів агресії РФ, тоді ще 24-річний хлопець, опинився в найгарячіших точках війни. Воював у складі 51-ї ОМБР, розформованої після Іловайська. Далі – 128-а окрема гірсько-піхотна бригада, якій вдалося вціліти в найзапекліших боях під Чорнухиним, на підступах до Дебальцевого. Гранатометник, старший стрілець, водій БМП. Ким тільки не доводилося бути Павлові. Та він, до слова, єдиний у батальйоні шульга, навіть не думав нарікати, навчився вправно тримати пристосований для правиці РПГ, прориватися бойовою машиною з-під обстрілів, тижнями спати менше трьох годин на добу та, зазнавши двох контузій, ледве бачачи і з останніх сил тримаючись на ногах, виводити поранених побратимів під час обстрілу. Він із тих рядових вояків, які самовіддано захищають країну і будь-якої миті знову готові йти у бій. Навіть після важкої травми та довгої реабілітації Павло продовжив боротьбу за Україну. Торік представляв наше воїнство на Марафоні морської піхоти в США, а цього року їде на «Ігри нескорених» у Нідерланди.
Розмовляємо з Павлом у кав’ярні Олімпійського тренувального табору. Увагу привертає, що в теплому приміщенні горнятко кави він тримає обома руками, наче хоче їх зігріти. Пізніше розумію: думками він у тій лютій зимі, коли суворими й пекучими були не лише морози, а й бої з до зубів озброєним і нахабно переконаним у швидкій перемозі над Україною ворогом.
Січень 2015-го. Околиці Дебальцевого. Позиція в районі Чорнухиного. Вибухи снарядів ворожої артилерії не стихали кілька днів. Але досвідчений і загартований у боях старший солдат Павло Ковальський (друга його ротація) не хвилюється, спокійно гріє руки об кухоль чаю. Дуже змерз після двогодинного чергування за – 25. Та й чого хвилюватися, каже, був переконаний: «прилітає» сусідньому батальйону. Нині розуміє: безпечність у таких місцях могла коштувати життя. Досі не знає, як устиг за якихось 10 секунд крикнути хлопцям про небезпеку і разом із ними стрибнути в окоп, коли побачив, що перша «градина» впала за 300 метрів, а нові наближаються із шаленою швидкістю.
– Мали кілька секунд, щоб пірнути в окоп, і вже у спину відчули, як віддало вибуховою хвилею. Дивом встигли врятуватися… Одна з ракет впала якраз на тому місці, де я стояв. Розбила пів стіни і вибила величезну вирву у землі, – розповідає Павло.
Ми опинилися в якомусь пеклі
Із середини січня ворожа артилерія дуже щільно працювала по їхній позиції. Через інтенсивні обстріли, каже, більшість часу жили в льосі.
– Склалося враження, що ми опинилися в якомусь пеклі – нас безперервно намагалися знищити. Техніка, люди… Заміни й підмоги чекати було нізвідки. Наша артилерія працювала у відповідь, але не захищала всі блокпости. З 26 січня з нашого боку настала тиша. Водночас ми спостерігали ворожу активність артилерії, давали координати, куди треба бити… У відповідь – майже нічого. Не було чим стріляти, – розповідає солдат.
…Сергій Шкредь, Денис Чабанчук, Сергій Матусевич, Михайло Григоришин, комбат Олег Довгий… Павло пам’ятає і поіменно називає кожного побратима, який загинув у цій російсько-українській війні.
Особливо важким виявився день 31 січня 2015-го. Під жахливим обстрілом друзі гинули один за одним, машини не встигали евакуйовувати тіла і поранених. Тоді сам зазнав контузії й потрапив у медсанчастину. Каже, дали анальгін від голови і знову – на позицію.
– Три дні на ньому ще тримався, – каже Павло, – голова розривалася, але ніс службу. Бо людей реально бракувало. Нас лишилося 17. Якщо вдавалось, спали 3 години на добу. Потім підкинули ще п’ятьох бійців. Так організували службу, щоб хоч якось можна було відпочити. Тоді сили витрачались на Нікішине, бо там найбільше лупили,.
«Сепари» нас так хотіли дістати, що аж під плотами лізли
Коли ж зранку відбувся потужний удар по всій лінії оборони, їхню позицію вщент розгромили «Гради», міномети і танки. Голодні, холодні, лише з легкою зброєю, вони дивом пробиралися між ворожими атаками.
– У нас не лишилося справної техніки, лише комплекти АК. Бо коли проти тебе воюють танки, працює артилерія, снайпера з піхотою, а ти в руїнах позиції – триматися непросто. Ми відступили до штабу в Чорнухиному і тримали оборону там. Інші наші пости так само з усіх боків атакували ворожі підрозділи, зокрема, російські військові. Вони себе явно не видавали, але працювали ретельно й грамотно у прямих сутичках, і з обмундирування ми розуміли, що це військові, а не якісь «шахтарі».
Ми зайняли найвищу оглядову позицію «Небо». З висотної будівлі вели спостереження. «Сепари» нас так хотіли дістати, що аж під плотами лізли, аби ближче. Я «вилетів» з цієї позиції десь аж 4-5 лютого… «Подарунок» влучив просто в поверх, на якому стояв. Осколками добряче посікло одразу трьох хлопців. За півтора метра від вибуху опинилися. Мене контузило. Вдруге. Ліве вухо заглушило повністю – нічого не чув на нього. У голові вже була така каша… Але зібрався, бо ворог не чекав. Розумів, що треба вижити і витягнути своїх. Одразу взяли попід руки командира, інших поранених й почали вибиратись, – каже Павло.
Потім в очах Павла все посіріло. Отямився вже у підвалі медпункту – закрита черепно-мозгова травма. Тож далі його маршрут – Артемівський та Дніпровський шпиталі. Уже в Дніпрі дізнався, що побратимам вдалося вистояти аж до 16 лютого…
Як тільки почув про агресію РФ, пішов у військкомат і залишив свої дані
Запитую про те, як потрапив на війну. Каже, як тільки почув про агресію РФ у Криму, пішов у військкомат і залишив свої дані. А незабаром додому принесли повістку. І на початку квітня 2014-го Павло потрапив у військо.
– Після медогляду – дали добро. Одразу направили в 51-шу окрему механізовану бригаду у Володимир-Волинський. Спитали, чи вмію автомат в руках тримати. Відповів, що вмію, бо служив строкову. Призначили на посаду гранатометника. Щоб ви розуміли, стандартний приціл для РПГ прилаштований для правші, а я із 30 людей у взводі був єдиний – лівша. Але підрозділ комплектували терміново й нічого не лишалося, як прилаштуватися, – розповідає воїн.
Після злагодження на полігоні ніхто з побратимів і не здогадувався, що вправний боєць – шульга. А досвід його – 15 пострілів із автомата і 12 із табельного ПМа з часів строкової служби у Запоріжжі.
– Пішов до армії після університету, думаючи, що там здобуду хороший бойовий досвід. Та коли на полігоні нас готували тільки з тактики, – розчаруванню не було меж. Розповіді типу: «під час перестрілки реагувати треба за 2-3 секунди, інакше – загинеш», сприймав, як і більшість – скептично. Так само, як і настанови, що одна з перших цілей противника – вбити командирів, щоб посіяти паніку, потім снайпери, кулеметники і… гранатометники. Навіть подумати не міг, що ця інформація колись згодиться, – розповідає Павло Ковальський.
Після полігону – «розвантажувальна» станція поблизу Донецька і з перших днів – перестрілки біля Амвросіївки і Григорівки поблизу кордону з РФ.
– На першому блокпості, коли тільки потрапив у район АТО, у нас на приблизно 65 людей було 6 чи 7 бронежилетів. Відповідно, хто заступав на чергування – мінялися. Але на всіх одночасно не вистачало. Мені пощастило, бо мав бронежилет. Купили рідні та колеги по роботі. Пізніше їх потроху почали то поштою надсилати, то волонтери везли. У той час люди йшли на фронт голі-босі… Головне – захистити свою країну. Я отримав форму, але за три місяці без ротацій вона перетворилася на лахміття. Вже як їхав воювати у складі 128-ї бригади, усім давали по «бронику»…
Савур-Могила – справжня перевірка на міцність
– Ми стояли на спостережному опорному пункті і відбивали ворожі атаки. І бачив, що після запеклого бою під Волновахою багато наших зазнали поранень, багато загинули… – каже Павло Ковальський.
А далі – Савур-Могила. Довгі виснажливі бої за стратегічно важливу висоту пліч-о-пліч з 95-ю та 30-ю бригадами, нищівні обстріли артилерії противника, майже повна відсутність сну, мінімум боєприпасів і провізії…
– Під час визволення села наші туди звезли багато техніки. Ворожа розвідка виявила це і почала нас накривати. Після облаштування опорного пункту в Таранах отримали наказ увійти в Савур-Могилу. Мали інформацію, що ця точка вже звільнена. Тож треба було просто укріпитись фортифікаційно. Та перші спроби потрапляння туди в середині липня виявилися невдалими. Ситуація була складна – артилерія противника працювала дуже влучно. Люди і техніка гинули, а заміни не було… Савур-Могила виявилася справжньою перевіркою на міцність. Там так довго, як наша 51-ша бригада, не втримався ніхто, – мовить Павло.
21-22 серпня бригаді довелося відійти в тил, аби зміцнити свої лави іншими бійцями й організувати новий план захоплення. Та згодом знову розпочався штурм. Завдяки злагодженій роботі артилерії, танків і штурмових груп нашим удалось відвоювати Савур-Могилу.
– Було так важко, що хлопці ледь трималися. Бо коли довгий час по тобі працює «арта», наступають танки і піхота, це дуже виснажує. Але мусили йти, – каже боєць.
Потім був Іловайськ… Павло Ковальський потрапив у групу швидкого реагування на блокпостах, які контролювали трасу Маріуполь – Донецьк. В останню чергу отримав відпустку – на 10 днів. А коли повернувся в частину, виявилось, що його бригаду офіційно розформовано.
Наша сила в людях – тому переможемо
– Мені запропонували на вибір – або 24-ту бригаду, або 128-му Мукачівську гірсько-піхотну. Я пішов у 128-му, бо там служили друзі з колишньої 51-ї. Щоправда, поки оформляли документи на переведення, у перший ешелон для відправки на схід не встиг. Довелось чекати, поки збереться нова група. Коли це сталося, знову подався в район АТО, – розповідає Павло.
Цього разу Павла закинуло до Бахмута. Підвезли волонтери, які саме доправляли допомогу. І от отримали зброю, «броники», шоломи, а вже вранці виїхали на бойове завдання.
– Командир запитав, чи маю досвід, і одразу відправив відпочивати. За два дні ми провели ротацію своїх бійців зі 128-ї бригади. Тож уже 21 листопада потрапив на блокпост у Чорнухине. Тут простояв майже до останнього – до 31 січня 2015 року, – каже боєць.
Нині Павло міркує, якби нашому війську було чим підкріплювати передню лінію оборони – Вуглегірськ, Нікішине, Логвинове, Чорнухине, результат у Дебальцевому був би геть іншим…
– Але найголовніше завдання, яке росіяни мали перед собою, – показово на весь світ поставити українську армію на коліна, вони провалили. Попри їхню чисельну перевагу в техніці й озброєнні, українці здивували стійкістю й незламністю. Ми втрималися навіть тоді, коли за прогнозами російських аналітиків наша армія була вкрай ослаблена, а до Києва, як вони казали, можна було дійти за тиждень. Ворог платить шалені гроші найманцям, а наші йдуть на війну за покликом душі – захищати своє. Тисячі людей сотень різних професій об’єдналися, щоб поїхати на фронт боронити державу. Наша сила в людях. Тому – переможемо, – переконаний Ковальський.
Нині чоловік готується до міжнародних змагань, спілкується з побратимами й новими друзями, захоплюється успішними тренерами і опановує нові техніки у веслуванні та стрільбі з лука. Жартівливий, веселий… Та з того, як точно він пам’ятає кожен день на передовій, политий кров’ю і потом наших воїнів, поіменно називає кожного побратима, з яким воював – живого чи загиблого, розумію – якою справді ціною виборено волю для рідної землі, яких величезних зусиль та жертв коштує кожен день цієї оборонної війни…
