Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Рівно шість років тому в терміналах Донецького аеропорту тоді ще воїн 91-го окремого полку оперативного забезпечення старший солдат Мирослав Сусідко дістався до висот інженерно-саперної справи, навчився працювати в нелюдських умовах і проявив героїзм, про що свідчить орден «За мужність» III ступеня на його грудях.
У кіно такого не побачити
Перший у житті виїзд уродженця Охтирки на розмінування відбувся у вересні 2014-го неподалік Волновахи під час його першого відрядження до району проведення АТО. Згодом він перестане лічити дні роботи з небезпечними речовинами й сам даватиме професійні поради молодим солдатам.
‒ До армії пішов добровільно і не під час чергової хвилі мобілізації, а відразу за контрактом, ‒ каже армієць.
‒ Я родом із Сумської області, де розташована частина інженерних військ. Їхня робота мене завжди вабила своєю романтикою, оспіваною в кінофільмах про війну. Я їх раніше просто обожнював. Тому після випуску з Охтирського коледжу Сумського НАУ влітку 2014-го став воїном-контрактником цього військового колективу.
Після спеціальної підготовки в навчальному центрі та прийняття посади в рідній частині Мирослава разом з іншими воїнами направили на Донеччину.
‒ Щойно з хлопцями прибули до наметового містечка та побачили свої ліжка, нам наказали надіти бронежилети, взяти металошукачі. Розбитою дорогою ми висунулися на «передок». Виявилося, що наш підрозділ обстріляли з «Градів» і мінометів. Ворожі снаряди ж були старими і не всі розірвалися. Поруч було чимало воронок, пошкоджених бронемашин, елементів однострою і… плями крові. Я такого ще не бачив, але боротися зі своїм страхом просто не було часу, бо артатака могла повторитися, і нас про це попередили, ‒ пригадав він.
Кожен знешкоджений Мирославом боєприпас зміцнював віру у власні сили та непереможність Збройних Сил України. До кінця 2014-го він уже був справжнім профі та став наставником для новачків військової служби, які приходили до них із військкоматів.
Під час такого бойового становлення старший солдат Сусідко пізнав справжні жахіття війни і зрозумів, що в кіно такого не побачити. Ті, хто не були в ті роки на Донбасі, просто не зрозуміють, яку важливу роботу він із товаришами виконував. Проте для сумських саперів це були звичайні будні, сповнені установкою мін та загороджень, облаштуванням окопів, виїздами на розмінування тощо.
Кіборги: «Вітаємо в пеклі!»
У грудні 2014-го військовий сапер повернувся з бойового відрядження і за успішне виконання завдань отримав від командирів десятиденну відпустку.
‒ Мої цивільні друзі сказали, що після Донбасу я дуже змінився, ‒ каже учасник АТО. ‒ Мовляв, став мислити по-дорослому і чомусь мало усміхався. Спробував їм пояснити, що там зовсім інше життя та цінності, ніж на мирній території. Та вони навіть не зрозуміли мене. Лише за рік один мій шкільний друг також пішов до українського війська і під час нашої нещодавньої зустрічі пригадав ту давню розмову. Із серйозним обличчям він повідомив, що тепер теж знає правду про війну.
Після короткого відпочинку вдома, всередині січня 2015-го, Мирослава знову направили на Донеччину. Там його кидали по різних напрямках, де він успішно забезпечував бойову роботу підрозділів десантників, артилеристів і піхотинців. Тоді він кілька тижнів перебував у Донецькому аеропорту.
‒ На шляху до летовища ми зупинилися біля польового шпиталю, де побачили багато солдатів, поранених в ДАПі. По дорозі до кінцевого пункту зустрічалося все більше зруйнованих будівель, і ось вона ‒ злітна смуга. До аеропорту заходили двома групами по 2-3 машини з різних боків. Одразу ж розпочався обстріл, у сусідів підбили машину. Досвідчений водій нашого БТРа натиснув на газ, і за лічені секунди ми пролетіли небезпечну зону. Нас зустріли втомлені воїни, що не надто гостинно поводилися. Сказали лише щось на кшталт: «Вітаємо в пеклі!» Пізніше я таки зрозумів, що саме вони мали на увазі, ‒ розповів захисник України.
Доти Мирослав вважав, що встиг усе побачити на війні. Та виявилося, що він помилився. «Кіборги» відразу дали йому позивний «Сокира», бо по іменах чи прізвищах мало кого там називали.
‒ Моїми головними завданнями стали постановка мін, знешкодження ворожих прильотів, підготовка до застосування фугасів та інших «сюрпризів» для сєпарів, які ми передавали десантникам чи розвідникам. Коли відбувався напад, тримали оборону з іншими «кіборгами» по периметру. Там я, напевно, на все життя настрілявся з різних типів зброї. Пам’ятаю, як відчував всередині, що роблю дуже корисне для країни. Адже ДАП уважали однією з найгарячіших ділянок на всій лінії фронту, ‒ зазначив Мирослав.
Феєрверк радісних емоцій
За словами хлопця, перебуваючи на околиці Донецька, іноді він годинами сидів у приміщеннях без вікон, тоді втрачав рахунок днів. Часто не знав: день чи ніч у той момент. Телефони ж не працювали, а свій годинник десь загубив.
Старші начальники офіційно відправляли сапера Сусідка до аеропорту на тиждень, проте там він перебував набагато більше.
Його група виїжджала з ДАПу після заміни також під ворожі «оплески» з великих калібрів. Однак усе обійшлося без втрат, а повернення викликало феєрверк емоцій.
‒ Лише в нашому таборі помітив, як сильно, аж до болю, були напружені мої м’язи під час руху колони. Коли ж виліз із БТРа та ступив перший крок, відчув таку нестримну радість, що й словами не передати. Ми із друзями голосно кричали, підкидали вгору шапки, довго сміялися та плескали по спинах. Таке щастя вперше в житті відчував. Новобранцям, що прибули змінити нас, ми передали ті слова «кіборгів» із ДАПу, але вони тоді ще не розуміли зміст цієї фрази, ‒ розказав Мирослав.
За ті героїчні дії на початку 2014 року старший солдат служби за контрактом Сусідко отримав державну нагороду ‒ орден «За мужність» III ступеня.
Курсом до офіцерського звання
Улітку 2016-го, коли Мирослав повернувся зі свого четвертого бойового відрядження, у розташуванні військової частини працювали викладачі Військового інституту танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Військовослужбовці на прикладах розповіли про переваги навчання в них та запропонували стати офіцером-танкістом чи фахівцем радіаційного, хімічного та біологічного захисту.
Подумавши чотири дні та порадившись із рідними, Мирослав твердо вирішив їхати до Харкова, щоб скласти вступні іспити. Обрав напрямок РХБ захисту, адже у своєму підрозділі відповідав за все майно, що проходить по цій службі, а у школі йому легко давалися завдання з хімії. Тож він і не вагався, підготував усі потрібні документи й того ж року надів погони курсанта.
‒ Я не вважаю себе якимось супергероєм. Адже там, на Донбасі, багато таких, які в окопах, а не на дивані, доводять, що люблять Україну. Щодо перебування в терміналах Донецького аеропорту, то це, напевно, найяскравіший період мого життя. Сьогодні залюбки переписуюся в соцмережах з іншими «кіборгами», які ще пам’ятають роботу бійця з позивним «Сокира», який добре рубав ворогів на підступах до ДАПу. У себе на курсі я намагаюсь особливо не виділятися, бо я там серед таких самих справжніх патріотів, як і там, на Сході України, ‒ ділиться 24-річний курсант-четвертокурсник Мирослав Сусідко.
Удома, в Охтирці, на приїзд майбутнього офіцера чекають батьки та дівчина Анна. Нині хлопець уже організовує весілля, міркуючи, де б хотів служити після випуску.
До речі, з Анною він зустрічався ще до початку служби в армії. Саме її теплі слова допомагали тоді долати труднощі перебування на «передку», а нині ‒ успішно рухатися до офіцерського звання.
