Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Відтепер, як за двадцять хвилин дістатися зі сходу до заходу України, знають не лише військові зі з’єднання імені Лицарів Зимового Походу, а ще й наша знімальна група. Рівно стільки нам знадобилося, щоб потрапити з околиці прифронтової Мар’їнки на взводний опорний пункт «Ужгород».
Військові, що тримають тут оборону, примарність надій на тишу відчувають на собі. Навіть при тому, що ворожа важка артилерія замовкла, іноді тут спалахують стрілецькі бої.
Тому армійці ретельно облаштовують позиції, зайняті попередниками ще влітку. Українські піхотинці здійснюють інженерне обладнання постів спостереження, їхнє укріплення та розбудову.
− Завдяки зміцненню позицій ми контролюємо визначену ділянку фактично впритул до Донецька. Відстань між нами та російськими окупаційними військами подекуди становить лише сотню метрів. І хоча вдень тут відносно тихо, як тільки настають сутінки, противник відкриває хаотичний вогонь у наш бік, – розповідає командир опорника «Ужгород» військовий на псевдо «Койот».
Військовий родом із Черкащини. До служби працював водієм на місцевому державному підприємстві.
− Щодня передивлявся новини й одного разу не витримав. Твердо вирішив, якщо в моїй країні війна, треба їхати. У мене люба дружина, дві красуні-доньки. Тож краще нехай вони зростають в тилу, а батько захищає їх на фронті, − каже армієць.
Вперше на фронт «Койот» потрапив три роки тому, відразу після укладання контракту зі Збройними Силами України. Того разу його підрозділ боронив підступи до населеного пункту Богданівка, де нещодавно відбувалося розведення сторін. Але вже вдруге за час служби він разом із бойовими побратимами тримає позиції на Донеччині поблизу Мар’їнки.
Нині за спиною військового та його підрозділу знаходиться Курахівська теплоелектростанція, що забезпечує електрикою майже всю Донецьку область. Втримати саме цю стратегічно ділянку фронту вкрай важливо. Тому, чи то шелестіння дерев, або ж незнайомий свист чи вибух – військові напоготові у разі необхідності дати ворогові відсіч.
На війні «Койота» прикриває Роман, який військовим ставати навіть й не мріяв. Тому нині потроху переймає досвід у командирів, вчиться вести бій та правильно оборонятися.
− Здебільшого противник веде вогонь провокаційного характеру. Їхні постріли з кулеметів та автоматів – це так, дрібниці, на які ми майже не відповідаємо. Але, за великим рахунком, ми для них – полігон для навчання своїх кадрів, – каже армієць Роман.
До війни Роман робив ремонти. Починав на рідній Кіровоградщині. Але завдяки професії побачив, як то кажуть, країну. Працював будівельником в Одесі та Миколаєві. До анексії пощастило попрацювати навіть в Криму.
Останні кілька років хлопець доглядав за літніми батьками. А вже навесні 2019 року він уклав контракт зі Збройними Силами. Відмовитися від мирного життя вирішив після того, як на фронті загинув його сусід.
− Ярослав був гарним малим. Не пройшло й двох років, як він демобілізувався зі строкової служби. Раптом почалася війна,тож він пішов добровольцем. Загинув під час виходу з Іловайська. Розпізнавали його за аналізом ДНК. Тіло ховали в цинковій труні. Його батьки дуже важко пережили це, − пригадує Роман.
Тож причина піти до війська у нього була вагома.
− Спонукає смерть близьких. Спонукає те, що якесь бидло вдерлося до моєї хати і хоче тут господарювати. Такого не буде. Якщо до вас у хату прийшла якась чужа людина, ви будете в неї питати щось, якщо вона щось погане робить? Виженете з дому і все. Це наша країна та наша земля, – впевнено каже армієць.
На думку військового, окупанти, на жаль, не планують припиняти бойові дії. Ворог активно облаштовує лінію оборони. Поновлює свої окопи та спостережні пости. Але ж українські воїни теж не втрачають часу. Укріплюють шанці та бліндажі й вірять − перемога не за горами.
