ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

«У нас має бути велика «труба», яка невтомно сурмитиме про будь-яку нашу перемогу» – Ірма Вітовська-Ванца

16 Грудня 2019
«У нас має бути велика «труба», яка невтомно сурмитиме про будь-яку нашу перемогу» – Ірма Вітовська-Ванца

У гостях АрміяInform – Ірма Вітовська-Ванца, заслужена артистка України, володарка національних премій з кіномистецтва «Золота Дзиґа», «Золотий Дюк» та двічі – «Кіноколо». А відомою й улюбленою пані Ірма стала давно, завдяки образу рудої бестії Лесі з комедійного серіалу «Леся+Рома». В її доробку не тільки десятки складних кіно- і театральних ролей, а й успішне продюсування та волонтерство на підтримку наших захисників на передовій. Акторка повністю відмовилася від участі в російських проєктах.

Саме життя «навертає» на волонтерство

– Пані Ірмо, дуже вдячні за допомогу, яку надаєте військовим. Як починалося ваше волонтерство?

– Ще з Майдану. 27 листопада разом із Володею В’ятровичем ми прийшли під стелу, де я виголосила промову на підтримку протестувальників. Після цього отримала погрозливі телефонні дзвінки: «Для чего ты это сделала?» Але попри застереження, Майдан не покинула. Перед першою зачисткою 11 грудня вийшла на центральну сцену, яка на той час об’єднала лише 8 митців… Опісля почула: «Знаєш, Ірмо, більше кіна не буде й невідомо, що буде з театром». Це – неприкритий виклик. Пам’ятаю, коли їхала на Майдан, садила маленького сина на заднє сидіння авто, а позаду нього ковдри, каски, харчі… Тоді тітушки перекрили всі під’їзди до центру. Однак мене впізнавали, голосно вітали: «О, Леська і Рома!» Я їм відповідала, що їду на зйомки. Отак і проривалась до своїх. Це був грудень, а в січні поїхали на Різдво до Франківська, і те, що побачила по телевізору про Майдан, сказати, що це був шок, нічого не сказати. А «віджим» Росією Криму просто привів у стан ступору. Проте, коли у 2008-му в Грузії почались бойові дії, нашим казала: дивіться, до нас заїжджають росіяни знімати всілякі розважальні програми на танках. Це були кінострічки про Другу світову – на зразок «СМЕРШу». Я застерігала: «Наступними після грузинів будемо ми – українці! І ви зараз їм подаєте патрони! Виховуєте покоління російських ідеалістів! Подивіться: в їхніх картинах українець – це зрадник». Виходить, вони вже готували нас. У Росії щезли «Діти Арбату», «В кругу первом» і виходять фільми «Піп», «Бєлая гвардія». Тверезо мислячі люди розуміли, до чого все йде.

У 2014 році, як спалахнула війна на Донбасі, розпочалась моя місія у військовому госпіталі. Туди покликали дівчата-волонтерки. Пам’ятаю хлопця на прізвище Кікін, якого слід було терміново відправити на лікування в Ізраїль. Кошти – шалені – усім світом збирали. Двічі на тиждень обов’язково приходила в шпиталь підтримати поранених. І зараз перед очима «гнійна» хірургія…

Ні країна, ні ми не були готові до такої історії. Я закінчила зйомку в серіалі «Пограбування по-жіночому» і половину гонорару віддала у шпиталь.

А потім постало питання, що далі? Розуміла: маю щось зробити, однак, що саме? Ми спробували організовувати аукціони. Ірина Карпа співала і продавала диски, Ярмоленко виставляв картини, а я… робила ляльки-мотанки. І знаєте, вони почали користуватися попитом – чим далі, тим більше. Найдорожчу продали діаспорянці в Німеччині за 2,5 тисячі гривень. Я віддавала мотанку, а людина чеком оплачувала взуття нашим воїнам.

Мої мотанки – військовозобов’язані!

– Коли шиєш мотанку і даєш їй ім’я – вплітаєш позитивні думки. Чи не важко потім віддавати свою «дитину»?

– Важко, але я знала, що вона йде служити Батьківщині. Вони у мене військовозобов’язані! Мої мотанки довго перебували в музеї «Мистецтво – армії». Усі свої ляльки добре пам’ятаю за іменами. А навчилась їх робити ще до війни, у 2007-му у відомої майстрині Орєхової. І підтримувала ними Охматдит.

– Ви побували в районі АТО ще на її початку…

– Так, у добробаті біля Пісків. Везла хлопцям речі, й дуже хтіла подивитися на все сама. Їхала на своїй машині з київськими номерами. Зі мною визвався колега – євангеліст, який віз невеличкі Біблії. Худенький, ну зовсім не захисник (сміється). Але в нього виявилося найбільше сміливості з-поміж колег.

Добровольцем став інший колега і його слід було повністю одягнути. Згодом з’ясувалось: не тільки його, а ще трьох. На першому блокпосту дали мені провідника, з яким досі товаришую. Він тоді запитав: «Ви справді хочете їхати на своїй машині?» Ствердно відповіла: «Так!» Хотіла відчути прифронтову енергію. Втім, було не по собі: чим ближче до передової, тим тихіші села. Люди є, димок із хат, однак усе просочено відчуттям напруженого очікування…

У добробаті нас зустрічали дуже тепло, просили залишитися з ними, не виїжджати у ніч, але я не могла – наступного дня була вистава.

Мала відвідати район АТО принципово. Моє дитинство минуло в Донецьку, там – могили діда з бабою і дядька. І загалом степова естетика тих країв є дуже близькою. Однак тепер її зруйновано…

Згодом довелось ховати наших хлопців. Перший навіть не встиг повоювати. Його вбили на другий день перебування на війні.

Ціна життя хлопців, які захищають Батьківщину, невиправдано жорстка, але в їхній смерті є зміст – вони вже епічні герої і їхня жертва оспівана. Вони – вже «троянці».

– Знаю, що ви долучилися до теми увічнення героїв, осмислення проблеми війни і навіть примирення…

– Так, із Стасом Жирковим ми зробили виставу «Слава героям!» До неї доклалася як креативний продюсер. Концепцію робили із Володимиром В’ятровичем, тодішнім керівником Інституту національної пам’яті. Це ідея якомога швидше поставити крапку в Другій світовій, здобути примирення. І обрали старше покоління невипадково, адже учасники конфлікту навряд чи зможуть прийняти й зрозуміти одне одного. Потрібен час. І ця вистава – як своєрідний діагноз нинішньому соціуму, історії і нашому майбутньому. В основі сюжету – сучасна історія двох ветеранів — УПА та Другої світової війни, яких доля зводить в одній лікарняній палаті. Навіть тут, перед обличчям смерті, вони продовжують воювати по різні сторони, хоча лінія фронту тільки в їхніх старечих головах… Не розповідатиму всього сюжету, однак додам нюанс: коли настає кульмінація, на сцену, одягнуті у військову форму, виходять головні герої. І в одну секунду все актуалізується. Людям стають очевидні історичні паралелі, розкривається правдива природа конфлікту та з’являється надія на примирення. Вистава ні на мить не дає перевести подих: нестримний сміх миттєво змінюють нестримні сльози, і так упродовж всього дійства!.. Цю виставу варто подивитися, щоб розуміти ціну своїм принципам.

Ролі у «Брамі» та «Мої думки тихі» – це Боже провидіння

Помітно, що любите історію, добре її знаєте і щоразу реалізуєте у творчих проєктах. І не лише на сцені, а й у кіно.

– Я знімаюся з 1998-го. У п’яти картинах працювала з Олесем Янчуком. Серед них – «Нескорені», «Владика Андрій» і «Таємний щоденник Симона Петлюри». Мотивація цього безумовно талановитого режисера цілком зрозуміла й близька по духу. Він ламає радянські брехливі міфи про славетні постаті української історії, показує їх такими, якими вони були. До речі, ви знали, що Симон Петлюра був чудовим театральним критиком? Він возив за собою театр, який грав світову класику, зокрема й «Гамлета». Ця людина прагнула підняти рівень освіти та культури простих українців. Унікальна історія!

Дуже дорогий серцю фільм «Брама», де граю 86-річну бабу Прісю. Вона для мене і є Україна, бо це древня нація, не раз зґвалтована, однак весь час виживає й бореться з різною окупацією. Героїня – це баба-дідо зі зміщеними гендерними поняттями. Коли чоловіки гинули на війнах, жінки бралися за чоловічу місію. Це досвід канібалізму, адже Голодомор нікуди не скинеш. Це досвід посттравматичних змін і давність, поєднання дохристиянської і християнської доби. Ця героїня, як земля, для якої є основним джерелом сили. Вона і є Україна. Ми завжди шукаємо національного героя, а він ось – людина з народу, яка постає за гідність у старому віці, карає зло, виборює свою землю. Пріся каже: «Я окупацію, німців пережила, голод, радіацію і тебе, внутрішній окупант (це наша корупція), переживу!» Для мене це Сивіла, яка постійно кличе на Майдан, це травмована здичавіла Мавка. Баба Пріся – епічний персонаж, в якому розкривається трагедія людини. Для мене ж – акторська планка, яку навряд чи перевершу.

Ще один фільм: «Мої думки тихі». У ньому граю маму Галю, яка для мене теж символ наших матусь. Ця роль – немов джекпот і Боже провидіння. У двох картинах підряд – великі акторські амбіції. Уся західна преса написала про них: «Нарешті Україна порадувала такими кінороботами!»

– Загалом український кінематограф має хорошу тенденцію. Ми здобуваємо перемоги на численних міжнародних фестивалях…

– Так! Не знаю країни, яка б за дуже малий проміжок часу зайшла на 14 з 15 найпрестижніших кінофестивалів. 15 фестивалів категорії «А» у світі, й Україна не була представлена на них жодним чином. За виключенням, можливо, фільму «Тіні забутих предків» радянського часу. Великий формат був абсолютно відсутній… 2015-го держава підняла фінансування вітчизняного кіно, і вже у 2017-му ми поїхали на фестиваль у Таллінн із фільмом «Брама». Згодом він отримав приз «Кіноколо». Кінострічка «Мої думки тихі» взяла нагороду фестивалю у Карлових Варах. Це дуже важливе досягнення, адже там усе вирішують саме професійні кінокритики. Престижні призи отримало чимало наших митців, однак, зауважу, у цій історії перемог українського кінематографу сумне тло. Потрібно піднімати планку нашого населення до усвідомлення своїх же успіхів.

 У нас має бути велика труба, яка невтомно сурмитиме про будь-яку перемогу в кіно, у театральному мистецтві, так само потужно, як це відбувається у спорті.

У війні перемагає сильніший духом. А чим «накачується» дух? Перемогами на всіх фронтах! І перемоги в кіно – одні з найважливіших. Бо тоді матимемо розвинуте громадянське суспільство, яке вірить, не знецінює себе, не деградує й не втрачає орієнтири.

«Едігна» – історія, про яку українці не знають

– Історична тема з новою силою порушена вами у перфомансі «Едігна. Донька Анни Київської і Генріха І». Її задумали як нашу відповідь Путіну, аби не крав українські історичні постаті?

– «Едігна…» розповідає історію, про яку українці майже нічого не знають. У її центрі постать Баварської святої — дочки королеви Анни і Генріха I, яка вирішила повернутися до Київської Русі. Дорогою Едігні було видіння й вона лишились на німецькій землі. Жила в дуплі, молилася й зцілювала люд. Стала предтечею європейського протестантства, бо ставилась до простих людей як до особистостей з властивими їм гідністю і цінністю. У центрі вистави дві жінки: королева Анна й Едігна. Дві сильні особистості, які у консервативну добу середньовіччя створюють свою історію. Французи досі не розуміють Анну: після смерті чоловіка вона не мала права не піти в монастир. Проте Анна знову одружилася, народила дітей і правила державою. Листувалася з Папою Римським. Була високоосвіченою людиною. Це дві контрастні жінки. Одна любить життя, світська, а друга обирає служіння іншим і тікає з рідного палацу. Це виклик, і це українки! Тоді 60 посольств, акредитованих в Україні, стрімили «Едігну»! І хоча передусім у перфоманс ми заклали тему гендерної рівності (з такою пропозицією тоді звернулось МЗС України), водночас це стало потужним ударом по брехливій пропаганді Росії. Усі розуміли: жінки з України діяли і творили у середньовіччя. Ще далеко до Жанни д’Арк! Це шоу користується попитом донині. Пригадую, в Луцьку на головній площі у момент вистави, коли князь Ярослав каже: «Сини мої, сини, все успадкували: і землі, й силу, та успадкувати забули єдність!», витирали сльози навіть чоловіки. Це працює, адже то просвітня історія. «Едігну» показували у Польщі й навіть в Індонезії…

– Здавалося, ще зовсім недавно вас знали як головну акторку в серіалі «Леся+Рома». Як вдається бути настільки багатогранною?

– Прагматично ідентифікую жанри. Серіал «Леся+Рома» – якісний продукт масмаркету, перша українська ситуативна комедія, для якої характерна дуже швидка реакція. Водночас усвідомлюю: є мистецькі роботи, які увійдуть в історію і за якими майбутні покоління вивчатимуть кіномистецтво. Серед них – та ж «Брама», «Мої думки тихі». Але більшість в Україні люблять «Лесю і Рому». Це – розвага, а не серйозні картини, під час перегляду яких треба вмикати мозок і думати. І через це дуже образливо. Водночас – це різні діапазони. Для себе визначилась: люблю рости, як спортсмен, щоразу піднімаючи планку.

Не зможу отримувати валюту країни, яка вбиває співвітчизників

– Нещодавно на вашу честь поставили зірку перед торговим центром «Гулівер» у Києві, яка засвідчує досягнення в мистецтві й водночас патріотичну позицію. Як поставилися до цього?

– Передусім, це дає багато зобов’язань, бо тепер не можу піти на компроміс, а маю бути послідовною й наполегливою. І коли мені на вулиці дякують за творчість і громадську позицію, це дуже стимулює. Хоча, відверто кажучи, триматися дуже важко. Зокрема з війною на сході країни я втратила російськомовний контент, а це майже 70 відсотків моєї роботи. Таке рішення прийняла у військовому госпіталі, дивлячись на поранених бійців. Не змогла отримувати валюту країни, яка вбиває співвітчизників. У мене перед очима – ті хлопці, яким допомагала, і це, якщо хочете, моя внутрішня гігієна. Ось такий у мене відбувся злам!

– Дякую за неймовірно цікаву бесіду!

Бесіду вела Наталія Ткачук

Читайте нас у Facebook
Інтерв`ю