Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Росіяни «пішли». Росіяни залишились.
Два роки тому Спільний центр з координації та контролю припинення вогню на Донбасі демонстративно полишили всі 75 російських військових. Швидше за все, так Кремль хотів відсторонитися від будь-яких ознак своєї прямої причетності до бойових дій.
Але нас не перестає цікавити, як орудували росіяни до цієї акції. І яка взагалі їхня роль на Донбасі? Відповіді на ці запитання кореспондент АрміяInform шукав у розмові з офіцером Генерального штабу ЗС України полковником Михайлом Щербіною.
На вигляд, начебто… люди
– Михайле Юрійовичу, ви чи не перший український офіцер, який безпосередньо контактував із російськими військовими на нашій території офіційно, і з якими мали нагоду спілкуватися неформально. Тож не можу не запитати: які вони, наші самозвані «старші брати»?
– На вигляд, начебто… люди. А якщо серйозно, то вони дуже різні. Ми постійно з ними розмовляли щодо російської агресії, їх особистого ставлення до цього, намагалися переконати в персональній відповідальності кожного з них за події на Донбасі, нагадували про Нюрнберзький процес.
Цікаво, що російське Міноборони призначало до складу спостережних постів Центру, як правило, тих військовиків, які доти служили у віддалених гарнізонах федерації. Жоден з них не мав родичів в Україні, ніколи у нас не бував. Більшість росіян мали дуже слабку уяву про те, що саме у нас коїться.
Серед росіян були офіцери, які пройшли по дві Чечні, та між нами визнавали свою провину в агресії проти колись братнього народу
Були й такі, хто чітко розумів, для чого вони в чужій країні. У складі Донецької та Луганської груп СЦКК, майже не приховуючись, керували російсько-терористичними військами зі штабів їхніх корпусів. Але були і офіцери, які пройшли по дві Чечні, та між нами визнавали свою провину в агресії проти колись братнього народу.
– Як би ви оцінили реальну роль Центру в припиненні вогню, відведенні важких озброєнь?
– Я не вповноважений оцінювати роботу Центру. Можу лише сказати, що росіяни всіляко гальмували його діяльність, придумуючи розбіжні приводи. Наприклад, відмовлялись виїздити на місця обстрілів, пояснюючи це тим, що можуть потрапити під вогонь… своєї ж артилерії. Гадаю, у них була вказівка саботувати домовленості й вони сумлінно її виконували.
– Господар Кремля, не кажучи вже про його васалів, постійно стверджує: кадрових російських військових на теренах України не було і немає. Навіть після того, як вони потрапляли в полон до нас і їх обмінювали на наших бранців, риторика Путіна не змінювалась. Буваючи на непідконтрольних територіях, ви теж їх «не бачили»?
– Бачив, звісно, та опосередковано, через «ляльок» у камуфляжі, мав із ними справи. Само собою, до СЦКК вони не мали жодного стосунку.
– Ви впевнені, що то були саме діючі офіцери або генерали російської армії? Не показували ж вони своїх посвідчень?
– Для оцінки того, що перед тобою кадровий офіцер, мені після понад як 30-річної служби у війську їхні посвідки ні до чого. По-перше, вони вирізнялися добротною військовою формою, яку носили з дотриманням усіх статутних вимог, поведінкою, інколи московським акцентом. Цього не скажеш про бойовиків: одягом, манерами, врешті-решт лексиконом ті більше нагадували відомого дурника-кіногероя Попандопуло. Недарма вони запопадливо вітали своїх російських кураторів, а, отримавши накази, виконували їх блискавично.
– Поважали, мабуть?
– Щодо поваги не скажу. Але, безсумнівно, боялися. І навпаки: самі росіяни дивилися на того ж «Моторолу» як на посміховисько. Від невеликого розуму той примудрявся приїжджати на перемовини за кермом квадроциклу, обвішаний різною зброєю.
На їхній совісті, якщо вона в них ще жевріє, смерть тисяч українців
– Українському війську протистоять два так звані армійські корпуси, що дислокуються в незаконних угрупованнях «ДНР» і «ЛНР», якими командують російські військові. З ними довелося контактувати?
– Мав справу із начальниками штабів цих формувань. То були добре підготовлені у військовому сенсі люди, які за плечима мали не одну так звану гарячу точку, де вони «налагоджували мир». Вважаю: в Україні ті опинилися невипадково. Це були і є наші вороги. На їхній совісті, якщо вона в них ще жевріє, смерть тисяч українців.
– Знаю, що Ви і з «армійцями» самопроголошених республік вели переговори. Які опісля лишилися враження?
– А якими вони можуть бути після знайомства з тими, хто ще вчора нічого не вартував у цьому житті, а сьогодні, взявши до рук автомата, почувається господарем всесвіту, творячи неподобства?
Проукраїнська позиція жителів Дебальцевого настільки обурила бойовиків, що вони зупинили їхню евакуацію з-під обстрілів
Розповім про один випадок. У лютому 2015-го ми домовились із «вождями» псевдореспублік про евакуацію з-під обстрілів жителів Дебальцевого. Згідно із угодою, населення міста мало право впродовж двох днів обирати, куди кому їхати – на територію «республік» чи до України. Абсолютна більшість із них побажала виїхати на підконтрольну Українській державі територію. Нам бракувало автобусів для всіх охочих, і ми заспокоювали людей, що інших заберемо незабаром.
Але проукраїнська позиція жителів міста настільки обурила бойовиків, що вони, всупереч домовленостям, без будь-яких пояснень заборонили подальшу евакуацію, прирікши людей на смертельну небезпеку. Утім, це не завадило так званому обмундсмену «ДНР» Дарині Морозовій наступного дня заявити, що «українським військовим начхати на мирне населення».
– До речі, Інтернетом досі «гуляють» фото, на яких украй збуджений Захарченко щось там вам доводить.
– Це було 15 січня 2015 року, коли точилися запеклі бої за Донецький аеропорт, а Захарченко щоденно заявляв, що термінал вже їхній. На підтвердження сказаного він вирішив влаштувати пресконференцію. На неї прибули представники ОБСЄ, зокрема, Олександр Хуг (заступник керівника спостережної місії від цієї організації. – Авт.), а також українські представники СЦКК. Були два генерали – український і російський.
На під’їзді до аеропорту нас зупинили бойовики. Незабаром підійшли представники мас-медіа, і Захарченко одразу почав розповідати: «ДАП вже наш, і там немає жодного українського військового. Але українці не дозволяють журналістам під’їхати до терміналів і в тому переконатись, обстрілюючи їх». Я не стерпів і заперечив, зауваживши, що все, що він сказав – брехня. Увага журналістської братії перемістилася на мене. Хвилин за 10-15 Захарченко почав репетувати, що я і всі українці прийшли на Донбас як карателі. Але його швидко заспокоїв російський офіцер. Хто він за посадою – не знаю, але це точно був офіцер. І судячи по тому, як до нього ставились бойовики і сам Захарченко, досить високопоставлений.
– На цьому знайомство з ним закінчилось?
– Ні. За кілька днів зустрічався з ним у будівлі Донецької ОДА, де нині засідає так званий народний уряд Донецької республіки. Мова йшла про обмін полоненими й тілами загиблих. Говорили в присутності кількох російських офіцерів. Судячи з їхньої поведінки, двоє з них були генералами. Захарченко повідомив, що перед тим, як віддати нам тіла полеглих українців, він хоче провести урочисту церемонію відспівування. А коли залишились наодинці, запропонував навіть попити кави. За філіжанкою цього напою ми проговорили близько години. А наступного дня мені вдалося звільнити трьох полонених і забрати тіла 8-ми загиблих кіборгів.
– Як ставитесь до тверджень, що Українська армія здатна за два-три тижні визволити окуповані території?
– Для цього потрібна єдина умова – невтручання російської армії. Скажу більше. Коли б не її вторгнення влітку 2014-го, про сепаратистів ми б давно вже забули. А якщо Росія прибере з Донбасу кадрових військових та припинить постачати бандитам зброю, техніку і боєприпаси, то вони за кілька тижнів самі розбіжаться хто куди. Як щури з корабля, що тоне. Але поки що росіяни свої позиції тримають обома руками.
– Невже? Хіба там немає ідейних, готових життя покласти за «республіки»?
– Якщо і є, то мізерна кількість. Решта – місцеві бандити, шукачі пригод і різна наволоч. Або ті, хто, втративши змогу заробляти на життя і годувати родини, теж влився до цих «армій»…
