Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Нині вже й складно порахувати кількість міст і містечок України, в яких оселі бойових побратимів Анатолія прикрашено чудовими іконами, які він виробляє на самісінькій передовій, за кількасот метрів від окупованого Донецька.
Участь у Революції Гідності, захист країни у складі добровольчого батальйону і наразі – служба за контрактом у Збройних Силах – начебто незвичний життєвий шлях для колишнього будівельника, якщо зважати на його вік. Анатолію незабаром вже 59 років. Він родом із маленького українського села, де люди з дитинства всотують прості, але такі святі ментальні цінності, як вірність родині, Батьківщині й захист їх у разі потреби.
− Я ж українець. Козацькому роду нема переводу. Нехай маленький, а роблю внесок у нашу перемогу, – каже цей худорлявий і зовсім сивий молодший сержант. Хоча, попри вік, йому зовсім неважко вночі нести бойове чергування на спостережних постах, а вдень обладнувати шанці й рубати дрова.
Також у вільний від служби час Анатолій «малює» ікони. На перший погляд складно повірити, що таку красу можливо створити тут, на фронті.
У понівеченому ворожими снарядами приміщенні він створив із ящиків від набоїв й інших підручних матеріалів невеликий закуток. За основу армієць бере звичайну липову кухонну дошку. За допомогою кусачок викладає на ній білим дротом контури малюнка. Потім заповнює його подрібненими кольоровими дротиками та закріплює лаком.
До речі, мідний дріт військовик знаходить поруч на позиціях, що боронить його підрозділ.
− Я ніде цьому не вчився і роблю це тільки за покликом душі. Коли тривожно, чи хвилююсь, приходжу сюди, майструю й відпочиваю душею. Згодом, коли ікони готові, зазвичай дарую їх побратимам. Плекаю надію, що вони слугують хлопцям оберегами, − розповідає Анатолій.
Ще до 2014 року Анатолій був атеїстом, але війна змінила його світогляд і внутрішні душевні почуття.
− Нині трохи вірю. Розмірковую, чому тут мерзну, а не вдома сиджу в теплій хаті. А відповідь дуже проста − я ж чоловік, і маю оберігати сім’ю, − впевнений військовий.
Наразі удома на Анатолія чекають кохані жінки – дружина, дві доньки й троє онучок. Про малечу чоловік говорить з особливим теплом, показує в смартфоні їхні відеозвернення та постійно повторює, як сильно за ними сумує.
