Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Не той козак, хто шаблю носить
Цю історію почув у 2015-му від колишнього командира 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, а нині начальника штабу – першого заступника командувача ДШВ, Героя України генерал-майора Андрія Ковальчука.
– 30-го і 31-го серпня 2014-го росіяни кинули на штурм Луганського летовища свої посилені кадрові підрозділи, – згадував Андрій Трохимович. – Зокрема вони задіяли дві батальйонні тактичні групи від Дагестанської мотострілецької бригади та Псковської десантної дивізії. Їх підтримувала ударна бронегрупа із 20-ти танків Т-90 та десятка Т-72.
Ми цілодобово потерпали від масованих обстрілів із «Градів», танків, мінометів. Найбільше ураження нашій обороні завдавали великокаліберні самохідні артилерійські системи «Піон» і «Тюльпан», призначені для руйнування бункерів та дотів. Вони вщент руйнували сховища, залишаючи триметрові воронки й розбиваючи метрові залізобетонні стіни.
З цієї причини наші підрозділи постійно маневрували, знищуючи в русі бронетехніку і живу силу росіян. Часто-густо, покидаючи розбиті снарядами і мінами укриття, вони мусили вступати із ворогом у ближній бій, доходило й до рукопашної. Однак мої бійці були вже впевнені в собі, панував надзвичайно високий моральний дух.
Завдяки зізнанням полонених кадрових російських військових ми під Луганським летовищем знищили тридцять їхніх танків
Приміром, якось одразу шестеро моїх хлопців потрапили в полон. Вони ще не оговтались після потужного обстрілу, і їх заскочили зненацька. Десантників роззброїли й повели в російські тили під конвоєм слов`янина та дагестанця. Останній безупинно крив хлопців образами і все допитувався, якого біса ті прийшли на «його» землю!
Один із моїх врешті не витримав, і з матюками пояснив зайді, де саме його земля. За це, звісно ж, одразу дістав від скривдженого горця автоматну кулю в руку… Уявіть, скільки тому бійцеві знадобилося мужності для такого вчинку! Чітко ж розумів: його можуть стратити щомиті!
Катюзі – по заслузі
Полонених виручив наш капітан Іван Михайлецький. Йому вдалося перехопити конвой і застрелити росіянина. А дагестанцю тимчасово пощастило – під кулями той утік. І доки мої переховувались у розбитій будівлі, оцінюючи обстановку, він миттю дібрався до своїх і вивів на пряму наводку для стрільби танк Т-90 саме під цю споруду.
Капітан вийшов зв`язком на мене, доповів про те, що сталося. А в нас на той час майже не залишилось протитанкових засобів. Довелось викликати вогонь нашої важкої артилерії на себе. Танк хутко втік, а дагестанець… незабаром, за іронією військової долі, потрапив у полон – уже до нас. Говірливим виявився, давав безцінні розвідувальні дані й свідчення, мов на сповіді в мулли.
І взагалі, за п`ять місяців захисту аеропорту його оборонці мали вдосталь дуже «балакучих» полонених – кадрових російських військових: солдатів, прапорщиків, офіцерів. Завдяки здобутій від них інформації та нашим відповідним цілевказівкам для української артилерії був знищений весь «танковий кулак» росіян. Більше 30 панцирників згоріли в найближчих до летовища лісосмугах…»
P. S. Після поранення та тривалої реабілітації майор Іван Михайлецький був призначений військовим комісаром одного з районів Тернопільщини. У 2016-му він став переможцем обласного конкурсу «Людина року».
