Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Пані Зоя, жителька села Первомайське, що біля Донецька, дуже добре пам’ятає 11 травня 2014 року. Саме цього дня в більшості населених пунктів Донецької та Луганської областей відбувся так званий референдум, який організували російські найманці, прикриваючись автоматами. Люди йшли голосувати за відокремлення від України, навіть не задумуючись над тим, що таким чином накликають на себе війну. Український тиждень розповідає вражаючу історію.
Мешканці Первомайського розділилися: більшість перебувала під впливом російської пропаганди, але були й противники референдуму. Пані Зоя — одна з тих, виступав проти. Навесні 2014-го вона працювала на одному із заводів, розташованому на краю Донецька. У неї часто виникали суперечки з проросійськими людьми, а їх серед колег було чимало. Вони проклинали Україну, вважаючи, що з росіянами в них почнеться щасливе життя. Проте минуло кілька місяців, усюди тривали активні бої. Жінка час від часу перетиналася з прибічниками «русской весны», вони вже не були такими впевненими у своїх думках, тому просто казали: «Ми думали, що прокинемося — і буде, як у Криму: Росія».
«Жителі Донеччини та інших регіонів, які народилися в Радянському Союзі, дуже добре пам’ятають тодішню безплатну медицину, дешеві продукти. Тому вони ототожнюють радянське минуле з теперішньою Росією. Вважають, що, приєднавшись до неї, можна повернутися в минуле. За всі роки незалежності жодна українська влада не прищеплювала нашому регіону любові до України. Московська ж пропаганда, навпаки, працювала в цьому напрямі, — каже пані Зоя. — Що стосується української мови на Донбасі, то цим питанням теж ніхто не займався. Жодна влада на державному рівні не робила нічого, щоб наша мова відповідала статусу, який приписаний у Конституції. Тому ми отримали відчуження від усього українського».
Жінка пригадує, як на початку 2014-го в Донецькій області по місцевому телебаченню показували відеоролики про сланцевий газ. Мовляв, прийдуть американці в Слов’янськ і розроблятимуть родовища з газом. Від того нібито постраждає екологія краю і люди помиратимуть. Це згодом стало однією з причин, чому місцеві мешканці підтримали окупацію міста російським найманцем Ґіркіним, який буцімто мав захистити їх від злих «тиранів НАТО». До розумних аргументів не прислухалися: панували паніка й зневіра, які охопили весь регіон. Почасти тому сприяли й окремі ЗМІ. Як показали останні події в Україні, жителі всіх регіонів, що вірять телебаченню, стають його заручниками й починають сприймати життя як серіал. Коли тривали важкі бої за Піски, ДАП, проукраїнські жителі Первомайського об’єднувалися в компанії, обговорювали події на фронті. Одна з подружок пані Зої, спостерігаючи, як наша армія відступає, запитала в неї: «Що робити, невже українські військові покинуть нас?». Але пані Зоя була категорично впевнена, що наша армія не здасть Донеччину російським окупантам. Ця її впевненість передавалася іншим, і вони зуміли пережити важкі часи.
Хоча моментами все складалося не так оптимістично, як хотілося б. Паралельно в селі збиралися люди, які вірили, що на Донбасі воюють шахтарі, а не російські окупанти. Вони всіляко підтримували агресора. Якось пані Зоя почула, як одна з проросійських жінок звернулася до свого сина зі словами: «Аеропорт наш». Тоді вона зайшла в дім і повідомила своїй матері: «Не можу тут жити, не хочу бути з ними. Як цей аеропорт може бути їхнім, коли кожен його сантиметр залитий українською кров’ю?». Вона не розуміла тих людей, із якими жила всі ті роки. Власне, це непорозуміння не виникло зненацька. Для багатьох «свій» далеко не завжди означає «український». Пані Зоя пригадує свою розмову з покійною свекрухою перед виборами 2010 року, як та сказала невістці, що голосуватиме за Януковича. «Мамо, як можна голосувати за бандита?» — «Хай і бандит, зате наш, донецький». — «Мамо, у вас два сини — це ваші. А Янукович — бандит!».
Дуже часто жителі Первомайського запитували Зою, чому українські військові прийшли на Донеччину. Мовляв, це не їхня земля. Вона відповідала їм: «Зовсім недавно мій син проходив у Львові строкову службу. Минув час, і він здоровий повернувся в Донецьку область. Тому що із Заходу до Сходу — це все українська територія». До війни жінка часто приїжджала в Черкаську область. Звідти її родина. І двоюрідний брат починав із нею говорити російською мовою. Вона обурювалася: «Вітя, ми розуміємо й розмовляємо українською, навіщо переходити на іншу мову?». «Перебуваючи тоді в Донецькому регіоні, я намагалася пояснити місцевим, що там живуть справжні українці, вони освіченні й дуже культурні, тому що відчувають свою країну, коріння. Саме цього нам бракує в Донецьку, у нас це не виховано. Я, може, скажу зараз крамольні слова, які не всім тут сподобаються, але така моя думка. Ідеться не про помилки окремих людей у 2013–2014 роках, усе ганебне з нами сталося набагато раніше», — пояснює пані Зоя.
Із часом, коли активні бойові дії трохи стихли, люди стали повертатися до своїх домівок. Вони більше не говорили відкрито про те, що хочуть знову до Росії. Багато хто з них зрозумів свою помилку, але минулого не повернеш. Країна-агресор виявилася зрадливою у своїх діях, навіть щодо тих, кому обіцяла щасливе життя. Ба більше, як розповідають знайомі пані Зої, які живуть на краю тимчасово окупованого Донецька, вони вже навіть ненавидять загарбників. «Ці горе-вояки постійно ходять по барах, живуть собі у власне задоволення. Стануть де-небудь у посадці біля нас, постріляють у бік українських військ і втікають. А ми сидимо в підвалах і чекаємо, що прилетить відповідь», — розповідають вони.
Пані Зоя нині працює в місцевій школі. Вона бачить, як змінилися тут діти, вони дуже полюбили українські пісні, носять вишиванки. Їхні батьки приходять до школи й радіють виступам своїх діточок. Тобто поступово виростає нове покоління українців. Але вона впевнена, що над цим потрібно працювати. Діти повинні чути українську історію, пісню і — головне — мову. Це все має подаватися систематично й, що найважливіше, потрібні українські ЗМІ, яких тут майже не має. Скільки обіцяли, що встановлять телевізійну вежу, але… віз і досі там.
Тривожно проукраїнські мешканці Первомайського сприймають й інформацію про відведення військ, бо бачать у цьому небезпеку. «Зараз говорять про відведення українських військ. Куди вони будуть відходити? Це наша земля. Ми маємо вийти на кордон із Росією, щоб почати розбудовувати свою країну. Саме вони прийшли й окупували українську землю, а не навпаки. Тому повинна тривати постійна боротьба: інформаційна, соціальна, і тоді ми обов’язково переможемо, — каже пані Зоя. — Проте без української армії нам ніяк. Вони нас захистили у 2014-му й не дали помирати від голоду. Допомагали жителям медикаментами, привозили дітям гостинці в школу. Привозили воду, коли була проблема з водопостачанням. Я вже не кажу про евакуацію поранених і хворих. Тому нам потрібно єднатися й боротися за свою країну. Усім, хто є, — від Заходу до Сходу. Якщо комусь вона не до вподоби — «чемодан — Россия — Путин».
