На Одещині суд визнав винною жінку, яка публікувала в чаті месенджера Viber інформацію про місця та час виконання завдань військовими територіальних центрів комплектування…
«А ви впевнені? Думаєте професія військового льотчика – робота для тендітної дівчини?» – скептично запитували Маргариту Погорілу.
«Так! Це для мене», – відповідь дівчини була тверда.
Вона – майбутній військовий льотчик, поки що єдина дівчина в Харківському національному університеті Повітряних Сил, яка навчається за цією спеціальністю.
На факультеті є й кілька дівчат, котрі опановують професію штурманів і техніків, та майбутня льотчиця – єдина.
На початках Маргариті найважче було саме зруйнувати стереотипи. Проте вже після перших самостійних вильотів увесь скепсис зник, та й сама Маргарита остаточно переконалась: з військовою авіацією вона надовго…
— Мій батько – військовий льотчик. Була малою дитиною, але навіть тоді відчувала, як йому важко. Проте тато так захоплено розповідав про службу, неймовірні емоції від пілотування… У нього горіли очі і цей вогник перебрався до мене… Усе моє життя так чи інакше пов’язане з аеродромами, літаками, частими переїздами.
Дівчина вже на третьому курсі льотного факультету. За її плечима не тільки успішно складені іспити, а й десятки самостійних польотів. Каже, це почуття перемоги над собою, природою і фізикою – ні з чим не порівняти.
Якщо доведеться захищати країну – жодних «відмазок» не шукатиму. Зі мною навчається чимало хлопців, батьки яких – бойові льотчики. Ми не з чуток знаємо, що нас чекає попереду. Поки ж інтенсивно вчимось, адже від наших знань і навиків залежатиме життя екіпажу та успіх виконаних завдань.
— Коли йшла до літака перед першим самостійним вильотом, аж коліна тряслись від хвилювання, — пригадує Маргарита. — Та як тільки сіла в кабіну, страх одразу зник. Небо, хмари, земля і розуміння того, що це ти сама, а не хтось інший, керуєш крилатою машиною… На малій висоті бачиш, як люди знімають твій політ. Приємно… Не даремно ж усі льотчики люблять свою роботу! Відразу після польотів телефоную батьку, він хвилюється, розпитує. Пам’ятаю, як перед першим самостійним вильотом тато промовив: «Вилетиш у небо, зрозумієш – твоє чи ні». І я чітко сказала – «моє!»
Коли дівчина вступала до вишу, в країні вже четвертий рік ішла війна. Та відважну Маргариту це зовсім не злякало. Каже, що приносити користь своїй країні – найкраща мотивація.
— Якщо доведеться захищати Україну – жодних «відмазок» не шукатиму. Зі мною навчається чимало хлопців, батьки яких – бойові льотчики. Ми не з чуток знаємо, що нас чекає попереду. Поки ж інтенсивно вчимось, адже від наших знань і навиків залежатиме життя екіпажу та успіх виконаних завдань.
У Маргарити – все попереду. Опанування більш складних типів авіатехніки. Уже на п’ятому курсі пройде практику на бойовому літаку, з яким планує пов’язати службу…
Фото з особистого архіву Маргарити Погорілої
