Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Сьогодні – Всесвітній день футболу. Це свято встановлено за рішенням Організації Об’єднаних Націй. Відзначають його щорічно 10 грудня. Можна багато розмірковувати, що футбол – це лише гра, проте ніхто не заперечить, що це гра мільйонів. А ще, на моє особисте переконання, у світі не існує «нефутбольних» країн. Наприклад, скільки говорили про популярність американського футболу в США і про те, що європейський футбол (soccer) там не приживеться, а от збірна Сполучених Штатів майже постійно виборює право на участь у чемпіонаті світу і щоразу змушує суперників ставитися до себе з більшою повагою. Про африканський футбол годі й говорити. Гравців збірних із «чорного» континенту за астрономічні суми купують провідні європейські клуби. Досить згадати про неймовірних нігерійців, які наробили галасу на кількох поспіль чемпіонатах світу і змусили футбольних селекціонерів повернути свої погляди в бік Африки. А тиха хода азійських збірних за останні десятиріччя перетворилася на стрімкий стрибок тигра, і от дедалі частіше зірки першої величини їдуть заради подальшої кар’єри в азійські клуби з невимовними назвами.
Щодо України, то, певно, ні в кого не виникає сумнівів у тому, що це велика футбольна країна, де спорт № 1 давно став більше, ніж просто спортивні змагання. Можна багато розмірковувати про «непрості часи», які наразі переживає український футбол, але наша історія, традиції та славні перемоги не дають нам морального права стояти осторонь основних футбольних процесів.
Що для мене особисто український футбол? Це – 13 чемпіонств СРСР київського «Динамо», починаючи з 1961 року, коли кияни вперше перервали гегемонію московських клубів, а донецький «Шахтар» у тому ж році привіз додому Кубок СРСР. Це – незабутній 1975 рік, коли київське «Динамо» першим з радянських клубів завоювало європейський трофей – Кубок володарів кубків, а трохи згодом Суперкубок УЄФА. Це – розгублене обличчя одного з найкращих захисників світу Франца Беккенбауера, який безпорадно спостерігав, як Олег Блохін стрімко відривається від нього і «вколочує» м’яч у сітку «Баварії», це другий Кубок володарів кубків, який переможно підняв над головою капітан киян Анатолій Дем’яненко у 1986 році. Це збірна СРСР під керівництвом Валерія Лобановського, яка громить угорців 6-0 на чемпіонаті світу в Мексиці у 1986-му і здобуває срібні нагороди європейської першості у 1988-му. Радянська збірна тих часів, як тоді жартували, це – київське «Динамо», послаблене гравцями московського «Спартака». Український футбол – це неймовірний «камбек» великого Лобановського у 1997 році, коли юні Шевченко, Ребров та компанія «познущалися» над славнозвісною «Барсою» із загальним рахунком за сумою двох матчів 7(!)-0. Це – знищення московського «Спартака» в Лізі чемпіонів в 2008-му із загальним рахунком 8-2, яке здійснив Мілевський&Co, і неймовірні київські «фани» з банером «Столиця Київської Русі вітає гостей з провінції». Український футбол – це три Золоті м’ячі, які вручають найкращому гравцеві світу, у руках українських футболістів: Олега Блохіна (1975), Ігоря Бєланова (1986) та Андрія Шевченка (2004). До речі, такої нагороди на всьому пострадянському просторі був ще удостоєний лише московський динамовець Лев Яшин у 1963 році.
Український футбол – це донецький «Шахтар», який за короткий термін часу перетворився на міцний футбольний клуб зі зразковою інфраструктурою і, як результат, завоював 2009-го останній Кубок УЄФА. Це – успішне проведення європейської футбольної першості Євро-2012, коли вся країна жила у футбольному ритмі.
Український футбол це – врешті-решт успіхи нашої Національної збірної. Вихід до ¼ фіналу світової першості у 2006 році та дострокове завоювання путівки на Євро-2020. Нашому тренерові Андрію Шевченку вдалося зробити з наших гравців, які «завжди подавали надію», нову команду із зовсім новою грою та новою футбольною філософією. І саме тому сльози великого португальця Роналду, після поразки, якої зазнала його збірна від українців, вже сприймаються не як сенсація, а закономірність.
А тому, шановні українці, зі святом! Упевнений, що людей байдужих до футболу в нашій країні небагато. Вболіваймо за наших і вірмо, що найголовніші наші перемоги ще попереду.
