Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Артем Лукашук – колишній боєць 25-ки, з початку війни брав участь в боях за міста Донеччини, на рідній землі, бо родом із села Благодатне Амвросіївського району. Бій у Вуглегірську зупинив для Артема військову службу, проте не закрив дорогу до спорту. Нині він активно готується до змагань Invictus Games-2020, що відбудуться в Нідерландах.
… Ще й з лоба діставали осколок
– Підписав контракт зі Збройними Силами неподалік дому, на Дніпропетровщині. У нашій бригаді тоді чимало хлопців було з Донбасу. Зручно їздити до батьків, ВДВ (нині ДШВ) – романтика й еліта, що ще потрібно для щастя, – каже Артем.
– І ось – прийшла війна. У командуванні побоювались щодо «донецьких», чи відправляти їх воювати. Як учора це було… Приїхав полковник Гордійчук із командування ВДВ і запитує: «Ну що, хлопці, хто з вас поїде на війну?» Я, Сашко з Тореза і Іван з Ровеньків одразу сказали, що саме цього прагнемо. Звісно, поїхали у складі бригади. Цим питанням перевіряли, наскільки вмотивовані, – розповів Артем.
Артемові тоді було лише 19 років. Його першим завданням стала охорона складів боєприпасів у Артемівську (нині Бахмут) у березні 2014-го. – Тоді формувались бандугруповання. Неподалік від нас розбивали намети, а ми охороняли і готувалися до провокацій, – згадує Артем.
Він активно виконував бойові задачі у Слов’янську, Краматорську, Червоному Лимані, Ямполі, Дебальцевому і Вуглегірську.
– Ми виїхали о 4-й ранку з Дебальцевого штурмувати Вуглегірськ. Захопили перший блокпост, далі через поля проїхали і зачистили в’їзд до міста. Дібравшись до центру, вдало виконали поставлене завдання. Нас змучила спека і бої. Близько першої дня ми з другом Денисом прямували до товаришів, які присіли кави попити. В одну мить прямою наводкою шлях до них почала накривати ворожа артилерія. Я не дійшов буквально кілька метрів. На моїх очах загинули командир і друг. Міна розірвалась біля них, а я дістав осколкові поранення і важку контузію. Як кажуть, Бог вберіг наші життя з «Малишом». Увесь шолом і бронежилет були в осколках, – згадує Артем.
Тоді осколки увіп’ялись майже в усе тіло бійця. Перебило праву стопу й нервові закінчення, луснула барабанна перетинка у вусі.
– Ще й з лоба діставали осколок. Лікарі жартували: «А у лобі зірка палає…» – розказав боєць.
Першу меддопомогу надали в Бахмуті, а далі – довге лікування у Харкові, Дніпрі, Циблях.
– Хірург Ігор Кирпа виконав складну операцію на стопі. Коли інші лікарі говорили: правою ногою не ходитиму, він зробив так, що граю у футбол і бігаю, – розказав Артем. – Реабілітація в Литві тривала понад місяць і вона дала гарні результати.
Із села вже мертвими вивозили сусідів-патріотів
Улітку 2014-го бойовики нещадно обстрілювали села, горіли домівки, гинули батьки і їхні діти. Ці думки не полишали Артема ні на мить. У Благодатному тоді жили мати, батько, рідна сестра, дідусь і бабуся. Околиці села обстрілювали «Градами». Тоді втрати понесла 28-ма бригада. Потім ворог нахабно відкрив вогонь і по селу. 13-річна сестра Артема саме була в бабусі й від сильного вибуху снаряда біля хати зазнала контузії. Артем каже, що вона просто не встигла добігти у підвал…
Мати Алла Павлівна – сільський діяч і патріотка України, батько – працівник МНС, який стоїчно виконував аварійно-рятувальні роботи під вогнем окупанта. Патріотична родина стала і командою волонтерів.
– Допомагали, чим могли. Об’єднувались з іншими небайдужими громадянами, закуповували товари, привозили рації, нічого і нікого не боялись, – розповідає чоловік.
Артем каже, що тодішніх колаборантів у селі було не так і багато, проте вони регулярно доносили кураторам. На матір Артема написали цілого листа на ім’я «глави ДНР» Захарченка. Їхня діяльність надзвичайно заважала бойовикам. Особливо те, що вони є батьками бійця ЗСУ і допомагають українській армії.
– Чого вони тільки не робили: надписи залишали на паркані, сараї палили, вікна вибивали й погрожували. А інші сусіди попереджали, щоб їхали з села, бо затівається щось недобре щодо родини…– згадує співрозмовник.
Одного дня «доброзичливі» сусіди не розгледіли брата Артема, який приїхав на гостину, і донесли про це бандитам. Вони гадали, що до батьків приїхав їх син – воїн.
Їх, непроханих, було близько двадцяти…
– Вони наставили автомат на сестру. Проте батько, міцненький спортсмен, одразу почав захищати малу, – розповідає «нескорений».
Артем переконаний: прийшли за ним. Але «на підвал» забрали його батьків. Вони пробули там добу.
– Негідники кидали на стіл папери з моїми даними і погрожували. Батьки не мовчали й чинили опір. Зібрались, і швидко, тихцем, з найнеобхіднішим покинули село. Перебралися до Черкас. Терористи прийшли наступного дня. Напевно, з радикальнішим настроєм. Проте, Слава Богу, їх уже там не було, – розповідає Артем.
Безчинство і жах у селах Донеччини набирали обертів.
– Місцеві допомогли нашим, маскували їх, перевозили, годували. Як тільки дізнавались про це «ватажки», вирізали сім’ями, навіть дітей, а потім закопували їх у лісі. Батьки бачили, як вивозили з села вже мертвими сусідів-патріотів. Але «зомбоящик» не показував це у своїх каналах, – ділиться Артем.
Попри все, спорт не покину
Наслідками поранень є оніміла права стопа, яку Артем не відчуває. Проте вправно займається спортом. З п’яти років професійно грав у футбол, має гарний результат у спринті. У старшому віці займався змішаним єдиноборством.
З переїздом до Черкас, Артем познайомився з паралімпійським чемпіоном Антоном Скачковим. Він взяв його під опіку й повернув до спорту після реабілітації.
– Він із тих тренерів, хто більше робить, аніж говорить, дякую йому за це, – говорить Артем.
У 2017-му Лукашук переміг на відбірних змаганнях у складі збірної України і побував на «Іграх Нескорених» у Канаді. У 2018 році – ще два «золота» зі спринту і стрибків у довжину на відбірному етапі.
– Я був у резерві збірної. Але двічі не вдавалося потрапити в команду. У цьому році таки потрапив. На відборі ще й побив свій рекорд зі спринту в 100 метрів – пробіг за 11,6 секунди. Раніше було 13 секунд, – каже Артем.
Артем щасливий, що тепер потрапив до Національної збірної. Для нього – це нові кроки вперед. Є для кого, є заради кого це робити… Його мотиватори – дружина Карина і син Єгор. Цікаво, що знайомство майбутнього подружжя відбулось під час реабілітації у Циблях. Молода родина проживає в Черкасах з 2016 року.
Нині Артем працює заввідділом реабілітації учасників бойових дій при Управлінні сім`ї, молоді та спорту облдержадміністрації.
– Знаю, що таке біль, як пережити втрати друзів на війні, та як це складно. Проте в жодному разі не хотів би, щоб це відчували інші наші захисники. Треба боротися, не підвести полеглих побратимів, які віддали життя за Україну. Жити й творити заради рідних і миру, – переконує учасник Invictus Games- 2020 Артем Лукашук.
