Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Відомий український режисер та актор розповів ексклюзивно в інтерв’ю для АрміяInform чому пів року був, як залізна людина, про те, чому відмовився йти у велику політику, про роботу з голлівудськими знаменитостями, як вперше за чотири роки вдалося побачитися з матір’ю, про поїздки до українських воїнів, сім’ю та багато-багато іншого.
Для Ахтема Сеітаблаєва рік 2019 видався надзвичайно насиченим та плідним. У середині жовтня в прокаті стартував зрежисований ним та знятий спільно з голлівудськими кіношниками великий історичний екшн «Захар Беркут», який у перші ж тижні прокату побив рекорди відвідуваності в українських кінотеатрах. А два тижні тому на 7-му Міжнародному Босфорському кінофестивалі отримав титул найкращого виконавця чоловічої ролі у фільмі його земляка Нарімана Алієва «Додому». Паралельно з цим за два місяці він завершив зйомки восьмисерійного детективного бойовика «Доброволець» про бійця, який, повернувшись після війни до цивільного життя, намагається за допомогою друзів-ветеранів запобігти запланованому бойовиками теракту в Києві…
«Додому» – перший фільм в моєму житті, де в мене було 15 дублів»
– Ахтеме, нещодавно ви закінчили зйомки восьмисерійного серіалу «Доброволець». Це ваша перша робота у жанрі серіалу. Цього разу в тизерах примітка бойовик, екшн. Про що серіал?
– «Добровелець» – це досить несподівана для мене робота, хоча на початковому етапі я мав до неї опосередкований стосунок. Років півтора тому ми зустрічалися з керівництвом каналу ICTV, на замовлення якого знімався серіал, обговорювали можливі теми для постановки, серед яких була і ця. І коли режисер, який повинен був знімати цей серіал, не зміг цього зробити, довелося підхопити «Добровольця». Погодився, оскільки в певному сенсі – це мій моральний обов’язок, адже тема повернення людини з війни надзвичайно важлива для мене. Ми живемо в драматичний час, коли триває російсько-українська війна, з фронту повертаються люди з обпаленою долею. Мені здалося, що історія, яку ми розповідаємо в «Добровольці», може зацікавити телеглядачів. Хочу сподіватися, це буде мій омаж щодо тих людей, кого я безмірно поважаю і за кого дуже сильно переживаю. Це військові, добровольці, лікарі, волонтери. І теми, які ми піднімаємо в серіалі, безпосередньо стосуються їх усіх.
Зйомки серіалу тривали два місяці. І слід сказати, він виявився досить непростим для виробництва, багато екшн-сцен… На той момент у мене був досвід створення близько десятка телевізійних фільмів, дві чотирисерійки різних жанрів (здебільшого це історичні мелодрами і новорічні комедії), але восьми серій ніколи не було. Сподіваюся впорався.
– До речі, вітаємо з титулом найкращого актора, який ви, безсумнівно, заслужено вибороли серед 9-ти номінантів на 7-му Босфорському міжнародному кінофестивалі минулого тижня.
– Дякую.
– Презентація стрічки «Додому» Нарімана Алієва, де ви, власне, і зіграли головну роль, відбулася на початку місяця. Цей фільм про Крим та важкі взаємини батька та сина – досить складний, зокрема психологічно. Як вживалися в образ. Чи одразу погодилися на зйомки, з огляду на тотальну завантаженість у роботі?
– Завантаженість? Я вам скажу більше. Першого вересня минулого року ми закінчили зйомки «Захара Беркута», другого у нас була «шапка» (традиційне завершення знімального періоду), а третього вересня я вже поїхав на знімальний майданчик фільму «Додому».
Відверто кажучи, я сам напросився на проби на цю роль. Спочатку Наріман пропонував мені зіграти іншого персонажа – брата головного героя Мустафи. Та щойно я прочитав сценарій, – він мене вразив. По-перше, тому, що я – кримський татарин. По-друге – ця історія, частково нагадала мені взаємини з батьком. Хоча, дякувати Богові, у нас були не такі драматичні, як у фільмі. Крім того, мою увагу привернули імена творчого тандему – режисера (і співавтора сценарію) Нарімана Алієва й автора сценарію Марисі Нікітюк. Це дуже різні люди, тож стало цікаво, що ж вони придумали (усміхається). Нарімана я знаю давно, ще з часу його вступу до інституту. Стежу за його творчістю. Спочатку мене насторожило, що він обрав таку складну тему, з огляду на свій молодий вік, але, зрозумів, що це дуже серйозна спроба розібратися у власній ідентифікації, в тому, що робить сім’ю – сім’єю, народ – народом. Тому я взяв із собою свою подругу – художника з гриму Аллу Леонову, з якою ми в той час працювали у фільмі «Захар Беркут», щоб мене дещо «підстарила» (бо знав, що Наріману потрібен персонаж зовні старший, хоча за віком я підходив, моя старша донька лише на два роки молодша за Нарімана), і чесно ходив на проби. Тричі. Вперше у житті… Але насправді це емоційне переключення від режисера до актора для мене було відпочинком. Тому я вдячний за роль. Що мені випала така можливість.
– Фільм «Додому» це, власне, шлях – суцільне роуд-муві. Чи комфортно було зніматися в такому жанрі?
– Відверто, було нелегко. Наріман дебютував у повному жанрі й тому до всього підходив дуже ретельно. Він до того ж виявився страшенним перфекціоністом. Це перший фільм в моєму житті, де в мене було 15 дублів.
– Ви маєте дві професії – актор і режисер. Усе ж таки, яке амплуа вам ближче?
– «Ближче» – трохи не те слово. Комфортніше – як актору. Але те, що надає більше драйву і відповідає внутрішньому відчуттю себе – режисура.
«Більшість часу актор проводить у калошах, ватнику, багнюці. А смокінг, доріжка – один чи два рази на рік… якщо пощастить»
– Як визначають найкращого футболіста чи бігуна зрозуміло – хто більше голів забив чи швидше пробіг… за яким принципом визначають кращого актора?
– Цікаве питання (усміхається). Люди думають, що професія актора – це лімузин, смокінг, червона доріжка… Розчарую – більшість часу актор проводить у калошах, ватнику в якійсь багнюці. Це – виробництво. А смокінг, доріжка – один чи два рази на рік… якщо пощастить. Бо мистецтво – суб’єктивна річ. Немає чіткої позиції для визначення – хто кращий, а хто ні. Все залежить від думки жюрі, від їхнього почуття смаку, життєвого досвіду, уявлення про те, як саме треба було зіграти за тих чи інших обставин та багато іншого. Я сам декілька разів був запрошений оцінювати стрічки на кінофестивалях і опирався на власне почуття смаку, зачепило мене щось чи ні… Переконаний, є немало людей, в присутності яких, якщо скажете, що Ахтем Сеітаблаєв непоганий актор, обуряться: «Хто? Він? Та йому взагалі потрібно заборонити не лише грати в кіно, а й знімати!» (Сміється.)
Щодо кінофестивалю у Стамбулі. Мені не вдалося поїхати. У той час знімав «Добровольця». Потім Наліман зателефонував і привітав мене.
– А буває таке, що ваші друзі запрошують вас на фільм, щоб ви оцінили, а він відверто поганий? Що тоді їм скажете?
– Мене завжди навчали висловлювати свою думку починаючи з того, що тобі сподобалося і чому. Потім переходити до критики. Важливо також добирати правильні слова. Тому я завжди ставлю себе на чиєсь місце.
«Моя режисерська гордість, що акторів, які зіграли «Кіборгів», ототожнюють зі справжніми воїнами»
– Кіно як фотонегатив життя… Іноді люди сприймають і ототожнюють персонажа з самим актором. У вас таке траплялося?
– Так. Взяти тих же кіборгів – створюючи героїв, ми намагалися втілити не когось одного, а збірний образ українського воїна… Для чого? Якби ми взяли конкретного героя, то замикалися б в рамки його історії. Ми намагалися зробити так, щоб насамперед військові не піддавали сумніву, що герой справжній, що він правильно поводиться зі зброєю, правильно ходить, курить…
– Ми якраз були в 90-му батальйоні, який, ви знаєте, останнім виходив із ДАПу… І на одному із 26-ти показів, які ми здійснили на Донбасі, коли я сам їздив, виходжу в коридор. Підходить до мене капітан. Бачу з обличчя – молодший за мене років на 10, але сивий-сивий. Каже: «Пробачте, я хотів би попросити, щоб ви передали Славі Довженку…» Тоді якраз «Кіборги» були у прокаті місяця два як і одразу вийшли «Свінгери» зі Славою в одній із головних ролей. До слова, наговорив тоді цей боєць трохи нецензурної лексики… Я кажу: «Зрозумій, Славко – актор. Не треба сприймати його як справжнього…» Він: «Та я розумію, але ти все одно передай, що після таких фільмів, як «Кіборги», не можна зніматися у «Свінгерах»… Я, до речі, дуже вдячний продюсерам цього фільму, що навіть без мого прохання не розмістили Славка на рекламний банер. Сказали йому: «Поважаємо, але пробач – «Кіборги»… Якщо акторів ототожнюють з їхніми героями, якщо вони – обличчя певної історії, – для мене, з одного боку, це приємність. З іншого – величезна відповідальність. Я попередив хлопців, що відтепер треба завжди слідкувати за своїми діями і вчинками. Це плата за те, що їм випала честь увіковічнити таку особливу для українців історію. Моя режисерська гордість, що хлопці багато де знімалися, і продовжують це робити зараз, але українці їх ототожнюють саме з «кіборгами».
«Коли командир морпіхів після перегляду «Кіборгів» сказав: «Честь маю!» – я зрозумів – ми зробили щось непогане»
– Щодо «Кіборгів». Ми з вами бачилися якраз перед прем’єрою фільму. Пам’ятаю, як ви хвилювалися стосовно того, як сприймуть його українці, й власне самі герої – захисники ДАПу. Схоже, результат перевершив усі сподівання.
– Так. Ми знімали тоді, коли ця рана була ще зовсім свіжа для українців. І, зізнаюся, мені багато дорікали чи не зарано знімати… Та, озираючись назад, я розумію, що якби не тоді, то навряд чи вдалося б взагалі цей фільм так зняти. Я не лише про емоції, а й про фінансування, підтримку держави – без неї не може бути українського кіно.
Щодо побоювань, то вони дійсно були, бо цей фільм дивилися ті герої, історії яких і стали сюжетом фільму. Цей фільм побудований на історіях саме тих, хто перебував у ДАПі, але він також і про тих, без кого взагалі неможливо було б триматися і стояти там. Це і кадрові військові, і добровольці, і лікарі, і волонтери, і батьки. Тому, коли ми робили перший показ – він був у Маріуполі, я чекав на реакцію і просто не дихав. А коли командир 53-го батальйону морської піхоти сказав: «Честь маю!» – видихнув. Лише два слова означали для мене, що напевно ми зробили щось непогане (усміхається).
– На вашому знімальному майданчику були присутні Євген Жуков (Маршал), Євген Межевікін, Кирило Недря (Доцент), Андрій Гречанов (Рахман). Зауваження щодо деяких моментів все одно були…
– Хлопці мало не щодня приїжджали на зйомки, допомагали, підказували. Зауваження, здебільшого, стосувалися техніки…
Коли наш продюсер звернувся до генерала Муженка, той відповів: «Ви з глузду з’їхали, які танки? У нас війна йде. Кожен танк на рахунку!» Тоді, як на мене, прозвучала дуже влучна фраза, що саме за допомогою кіно всі роки нашої незалежності РФ пропагувала свою армію, культуру. Багато років розповідали нам і нашим дітям, що вони та їхня армія найкрутіші, найкращі, найміцніші. Відсутність культурної стратегії в нашій країні з часів незалежності почасти і призвели до війни. Адже 90% кіноконтенту завозилося саме з Росії… Він посидів хвилину, подумав, взяв листочок і підписав. Але зазначив, що отримаємо те, що буде. Ми погодилися. Наприклад, нам потрібні були БТРи, які їздили до ДАПу за пораненими, а нам дали БМП. Обуренню деяких критиків не було меж. Але що мені було робити? Не знімати? Я казав і кажу, що це кіно не про БТР, а про людей…
– Якось бійці розповідали, що під час одного з показів на Донбасі, який відбувався в ангарі посеред степу, було до десяти градусів морозу, але ніхто не покинув перегляд. Усі стояли, дивилися до кінця…
– Це вже не перший був показ. Пам’ятаю, безмежно хвилювався. Неймовірний мороз. Десь за ангаром чути вибухи… і в кіно також стріляють. А ці мужні мовчазні чоловіки стоять і дивляться фільм… Була дивна суміш почуттів, які важко було зібрати докупи: і вдячності, і роздумів про те, яке дивне життя насправді. Ти привозиш фільм про війну, навіть не про війну, а мир, який народжується всередині війни, і його просто зараз дивляться ті, хто знає цю війну зсередини…
«Мій син двічі змінював школу через те, що казав у школі: «Слава Україні!»
– Я знаю, що саме завдяки фільму «Додому» вам вдалося вперше за чотири роки побачитися з матір’ю.
– Так. Весь мій рід у Криму, батьки і двоє дітей від першого шлюбу… з мамою ми не бачилися понад чотири роки. Мої батьки доволі літні, їм вже за 80. Тому важко долати шлях від Криму до Києва, а я, завдяки фільму «Хайтарма», туди нев’їздний. Саме завдячуючи тому, що ми знімали фільм на Арабатці, мій племінник посадив маму в машину і привіз. Відчуття – не передати. Наче побував удома на кілька днів.
– Ви не розмовляли про те, щоб забрати родину в Київ?
– Вони чути не хочуть. Кажуть, не для того ми поверталися… нехай вони виїжджають!
– Ваш син дуже стійко захищає свою українську позицію, пам’ятаю ви казали, що він навіть бився з хлопчиками за це.
– Мій син двічі змінював школу через те, що казав у школі: «Слава Україні!» Він у мене дуже спокійний хлопчик, але рука важка – займається спортом. Він чітко знає, де його батьківщина, який у неї прапор. А у школі діти, особливо малі, відтворюють те, що чують удома. Вони почули, що Крим російський, Путін їхній президент і багато чого іншого, переконаний… Син це не підтримував. Переходи з однієї школи в іншу… З 6-го по 9-й клас навчався у кримськотатарській школі в Бахчисараї. Тут комфортно. Я хотів його забрати сюди, щоб він вступав у юридичний – хоче стати юристом. Але той не хоче залишати зараз маму …
– Українську мову знає?
– Так, звісно.
«Кожен, хто хоче отримати український паспорт і мати право обирати владу чи бути обраним, мав би здати іспит з історії України та мови»
– Ви також непогано вивчили українську. Хоча народилися в Узбекистані, а в Криму розмовляли російською…
– Я вивчив українську десь через півтора року після анексії Криму. Чому вирішив? Якось не задумувався над тим. Просто зробив вибір. Спочатку було важко, постійно шукав правильний наголос, яку літеру вжити «и» чи «і» «а-о», «щ-ч». Але складно лише почати. Я знайшов вихід – читати вголос. Тішуся, що зміг. Бо при моєму житті Крим ніколи не був україномовним. Я це добре знаю, тому що моя мама пропрацювала понад 20 років на телебаченні у кримськотатарській редакції – була засновником дитячої студії. До слова, десь 90% кримськотатарської естради, співаки, хореографи, ведучі – це все її учні. Я до чого це кажу. Коли я до неї приходив – найзанедбаніша студія з точки зору технічного обладнання, розташування – була саме українська. Тобто за всі роки незалежності Україна в Криму була присутня хіба що на Верховній Раді й на ще кількох державних установах. Решту – скрізь виднілися російські прапори, російські «общєства» тощо. У російських військових у Криму зарплата вища, ніж на службі в інших російських флотах … Тобто така була політика, показати людям, що в Росії краще.
– Як ви ставитеся до того, що прибалтійські країни, наприклад, чітко визначили, якщо хочеш отримати роботу, скажімо в Естонії, чи паспорт – треба здати іспит з мови та історії країни?
– Я б теж так зробив. Кожен, хто хоче отримати український паспорт і мати право обирати владу в цій країні, мав би здати іспит з історії України та мови, якщо хочеш стати держслужбовцем, то ще й знання конституції… якщо ні, то ти можеш жити, працювати, але права обирати владу чи бути у владі не маєш. Адже, якщо ти не поважаєш мову та історії країни, з якого переляку ти маєш тут щось вирішувати.
«Я чотири рази лежав у лікарні саме після зйомок своїх фільмів»
– Вам неодноразово пропонувати стати політиком. Чому не погоджуєтеся?
– Я не хочу бути функцією… мені 47 років, маю четверо дітей. З 16-ти років займаюся своєю справою, тобто вже понад 30 років… Якщо протягом стількох років в цьому процесі я щось створюю зі своєю командою, то не хочу змінювати її і приходити до ВР, щоб стати кнопкодавом. При всій моїй повазі до народних обранців і політичних діячів. Свого часу я сам був довіреною особою президента…
Бо ніхто, крім моїх рідних, не знає, чого коштує кожен мій фільм, що зі мною відбувається після закінчення зйомок. Я чотири рази лежав у лікарні саме після зйомок своїх фільмів. Про це кажу вперше на загал. Ніхто не знає, яку ціну заради цього плачу я, від’їжджаючи від своїх дітей, яких не бачу по пів року, або протягом року бачу разів 4-5. І яку ціну вони платять за те, що я знімаю кіно. Зі свого боку наші військовослужбовці роблять усе для того, щоб я спокійно міг це робити, міг спокійно пити каву і думати про творчість. Для мене це амбівалентний процес.
– Стосовно потрапляння до лікарні після зйомок… Мова йде про тотальне виснаження?
– Здебільшого так. Хоча, на «Хайтармі» я сам був винен. За три дні до завершення зйомок я хотів зняти епізод, коли персонаж Амет Хан Султан, якого я грав, разом зі своєю коханою скачуть на конях. Кримські татари, гори, коні… я досі жалкую, що деякі моменти не увійшли у стрічку, які вдалося відзняти… А кінь виявився не кіношний. Про це дізнався вже на лікарняному ліжку. Тиждень приїжджав до цього жеребця, щоб налагодити з ним стосунки. А він… злякався камери на крані, яка рухалася паралельно з нами. Я чомусь вирішив, що він звик до цього… коли почув, що він смикнувся, подумав, нічого, зараз відзнімемо швиденько хвилину. Але потім кінь встав на свічку, я вжався в нього. Зрозумівши, що так просто мене не скине – він почав бігти галопом і впав на передні ноги. Я мов куля перелетів через його голову. Упряж залишилася у мене в руках і коли я впав, він смикнувся в бік – вирвав мені праву руку – плече. Потім почалися проблеми із хребтом… я пів року був, як жартували друзі – «Айрон мен» – залізна людина. В руці – сталева скоба, в хребті – титан. Титан, до речі, так і залишиться в мені на все життя… Після цього два дні ми знімали лише лівий бік, тому що правий не рухався. Дякувати Всевишньому, повітряні бої на винищувачі відзняли раніше…
– Ваша старша донька також акторка і режисер. Часто грає у ваших стрічках, зокрема в «Хайтармі» – вашу молодшу сестру… А чи не виникало бажання попрацювати в режисерському тандемі?
– Моя донька знімається майже з 4-х років у кіно. В неї понад 20 ролей. Але на рахунок режисури… зараз взяла творчий таймаут. Вона в мене перфекціоніст, як і я. Тому не хоче вкладатися в роль, яка не відкриває в ній нові грані, не дає поштовху в кар’єрі… Я розумію її, бо сам волію знімати лише те, що мені до душі. Хоча іноді буває й так, що ти замислюєшся про те, що у тебе четверо дітей і чи зможеш ти забезпечувати їм достойне життя, якщо не зніматимеш ту чи іншу стрічку… Але якщо фільм відверто ніякий – не знімаю. Бо потім буде соромно перед тими ж дітьми. Та й глядач, побачивши якийсь цікавий фільм режисера – часто передивляється потім весь його доробок… Тому важливо не розчаровувати.
– Знімати, щоб все було до душі не завжди виходить. Нещодавно вийшов в прокат ще один ваш фільм-блокбастер «Захар Беркут». Це ваша спільна робота з голлівудським режисером. Але, як на мене, два режисери – як дві господині на кухні… Як уживалися, з огляду на різні менталітети, режисерські школи, досвід, погляди?
– Скажу відверто, було непросто. По-перше про існування другого режисера я дізнався перед самими зйомками. По-друге, те, що у нього це перша повнометражна стрічка, ми ментально різні. Джон дуже працьовита людина. Але ми притиралися довго. Не тому, що хтось із нас поганий. Просто не може бути на кораблі два капітани… Але дякувати Всевишньому ми обидва гідно пройшли цей шлях. І як на мене, зробили непогано. Після цього я сказав сам собі, що не погоджуватимусь більше на такі проєкти.
– Уже в перші тижні прокату фільм увірвався в трійку кінострічок, які мають найбільший бокс-офіс за всю історію України. Чи зможе він стати лідером прокату за касовими зборами?
– Скоріше за все, «Захар Беркут» буде на третій позиції. Першу позицію займає фільм чинного Президента «Я, ти, він, вона», яка свого часу зібрала понад 75 млн грн, «Скажене весілля» – біля 60 млн… Але для мене особливою гордістю є те, що немає більше в Україні фільму нерозважального жанру, який заробив би більше, аніж «Кіборги» та «Захар Беркут».
– На вашому майданчику, крім голлівудського режисера, були присутні й голлівудські кінозірки, той же «поганий термінатор». Мабуть, і витрати на фільм були відповідні.
– Так, для порівняння – оплата зміни українських акторів розпочинається з часу накладання гриму і триває 12 годин. А у іноземних акторів таймер вмикається з моменту, коли ті вийшли з готелю, і триває лише 10 годин. Уявляєте – 2 години до майданчика, дві-три години грим, година перерви і на знімальному майданчику як актори вони в тебе всього 2-3 години…
Але Роберт Патрік, який зіграв головну роль – якби ви знали, який це чудовий актор і людина!
«Коли Віктор Жданов сказав свій монолог, Роберт Патрік встав, почав аплодувати і сказав: «Guy, good job!»
– Багато хто нарікає, що замість того, щоб знімати українських акторів, ми знімаємо голлівудських, чия популярність минула. Я розумію, що залучення в проєкт іноземців потрібно для того, щоб вийти в прокат в якомога більшій кількості країн. І знімали одразу англійською мовою?
– Так. Наші актори впоралися гарно. Комусь було легше, комусь складніше. Андрію Ісаєнко було складніше від усіх, тому що у нього герой – німий Петро, а йому так хотілося щось сказати. (Сміється.)
Наші іноземні актори були дуже уважними, і коли Віктор Жданов, який не говорить в повсякденному житті англійською, сказав у фільмі свій монолог, то Роберт встав, почав аплодувати і сказав: «Guy, good job!»
– Як загалом працювалося з іноземними акторами?
– Я дуже задоволений роботою з ними, хоча спочатку бачив тільки наших акторів в цьому фільмі. Але я захопився мрією наших продюсерів вийти в прокат на зарубіжному ринку. Звичайно, Роберт Патрік і Томі Фленаган – це не перша десятка нинішніх голлівудських зірок, але вони в строю. Та і бюджет фільму. Я задоволений акторської командою. Абсолютна готовність до роботи, знання тексту навіть не обговорюється, тактовність в роботі з колегами, без жодної пихи. Кілька разів було, актори в обладунках, дощ іде, коні падають, бруд, підходжу до Роберта чи Томі, кажу: «У мене як у режисера було». А Томі відповідає: «А у мене як у актора ще ні, давайте ще дубль». Вони справжні чоловіки, які люблять свою професію і не скиглять.
Якщо відверто, то хто за кордоном знає мене чи мою команду? А цих акторів знають. Вони будуть хедлайнерами для нього. Це не найгірша робота для промотування нашої країни, того, як ми можемо працювати…
«Бійці, які подарували мені жетон – загинули. Відтоді його не знімаю»
– Ви з першого року війни їздите до наших військових на передову, у військові частини… навіть досі, попри шалений графік, не полишаєте гастрольних турів з Адою Роговцевою. У листопаді були у спецпризначенців. Як з’їздили?
– У полку спецназу хотіли перевірити, чи добудували вони там будинок культури (усміхається). Їхній командир – Олександр Сергійович нам обіцяв його добудувати. Поки що процес триває, але ми зробили невеличкий творчий вечір для військових, родин загиблих, матерів, дітей…
Чому досі їжджу? Тому, що це важливо. Для них, для мене. Я надихаюся щоразу, коли бачуся з ними і розмовляю. Бо стільки життя в них, я бачив хіба що тільки в людей, у яких є певні обмеження з фізичного стану. Пригадую, коли брав участь у «Танцях з зірками», приходив на репетиції в хореографічну студію, де займаються ці люди. Ви не уявляєте, скільки в них життя! Дивлячись на них, було соромно сказати, що ти вже не можеш чи тобі щось болить. Так само, як коли бачиш матерів або дружин загиблих воїнів… Якось у Кропивницькому до мене підійшла молода жіночка, можливо років зо два доросліша від моєї старшої доньки. Каже: «Ми дивилися ваші «Кіборги» разом із чоловіком і сином. У сина це – найулюбленіша стрічка, він навіть плакат повісив у дитячій кімнаті», я відповів, що добре, подякував. Хоча, я б більше радів, якби у дитини була на стіні інша картина – Діснейленду чи парку в Умані, а не сюжет із військового фільму… Вона розповіла, що чоловік якраз тоді приїздив у відпустку, що разом дивилися «Кіборгів»,.. а нещодавно він загинув. Мене аж струмом вдарило. Вкотре розумієш, що війна не десь далеко, а зовсім поруч.
– Історій, пов’язаних із війною, я так розумію у вас багато. Нерідко підходять, щось розповісти. Знаю, часто навіть щось дарують на згадку.
– Так. Прапори, шеврони частин дарують. Є подарунок, який для мене дуже дорогий – Жетон. Мені його подарували за тиждень після прем’єри «Кіборгів». У месенджер написав хлопець Олексій, привітав із прем’єрою і каже, що вони з другом через волонтерку передали подарунок до мого дня народження. Вислали фото жетона і патрона, щоб я не сплутав. Я подякував. 12 грудня 2017 приходжу в театр, дійсно стоїть Анна Цісельська, передає мені подарунки. Я написав хлопцям: «Дякую». Подумав, що треба якийсь ланцюжок зробити… А за два дні вона мені пише, що обидва цих хлопці загинули. Один потрапив у засідку, інший – пішов його рятувати…
Так в мене залишився жетон, якого я не знімаю. А кулю в мене забрали в аеропорті в Тель-Авіві.
– Чи могли б напередодні дня ЗСУ зробити комусь сюрприз своїм приїздом?
– Так, залюбки. Хоча, якщо про полк Олександра Сергійовича, то там навряд чи вдасться це зробити. Бо щоразу, як ми маємо приїхати, – він знає про це за три дні. Я запитую, звідки? Він каже: «Ти мене щоразу дивуєш. Ми ж – спецназ»…
