Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
…2018-й, Верхньоторецьке. Наш опорник дещо в невигідному положенні. Якби не «зеленка» і маскування, були б у ворога як на долоні. Ніч. Навкруги тиша. Перед обстрілами вона завжди якась особлива. Навіть пташки не співають.
Аж раптом обстріл. Перші міни лягли біля нашого ВОПу. Решта – все кучніше наближалися до посту. Ми – в укритті, перечікуємо обстріл. Година, дві… Не припиняють. Викликаємо підкріплення з БТРом, а то окупант геть знахабнів. Очікуємо. Здається, на нас кинули все озброєння, що є в загашниках… Підкріплення немає, хоча мало б бути вже на місці. Напевно, щось сталося. Треба бігти до БТРа, можливо, потрібна допомога.
100 метрів, які розділяли нас із побратимами, подолав за секунди. Купа адреналіну в крові допомагала бігти дуже швидко навіть в екіпіровці. У голові лише одне – що там із хлопцями? Уже потім зрозумів, уся ситуація – фатальна випадковість. Щойно повернув за ріг, побачив наших. Усе гаразд, їдуть, просто припізнилися. Розвертаюся, як наступної миті – два вибухи!
Відлітаю в торішнє різнотрав’я і бачу…як красиво світять зорі… До біса лірику, кожна хвилина дорога! Згрупувався. Так, де поранення? Відчуваю, по нозі пішло тепло… Маякую своїм – не висовуйтесь, справлюсь сам. Поспіхом роззуваюся, перемотую щиколотку, обмацую ногу, ніби решта все ціле, рухатись можу!
Шлях до ВОПу прошкандибав швидко. Добігши, побачив шоковані обличчя побратимів.
– Усе добре, живий. Ви чого?
Виявляється, осколки потрапили і в голову, тож кров залила все обличчя. Просто я не звернув на це уваги. Побачивши себе у дзеркалі, сам злякався. Ще той видок.
Обстріл припинився так само зненацька, як і розпочався. Мене швидко евакуювали до шпиталю. На диво, потрапив на того ж лікаря, що і рік тому. Щоправда, тоді рятували праву ногу.
– Постійним клієнтам – знижка на обслуговування, – сміється лікар. – Але цього разу ти направду вибив собі абонемент. З ноги уламки витягнемо. А от голова – «дзвенітиме» на рамках. Дуже вже близько до нерва. Не ризикуватимемо.
За три тижні мене підлікували, і я повернувся на ВОП. Уже там вийшов із ноги ще один, хоч і невеличкий, але такий дошкульний металевий «привіт від східного сусіда»…
Черкащанин Григорій Мохуренко – головний сержант батальйону 95-ї окремої десантно–штурмової бригади. У свої 32 чоловік пройшов майже всю лінію фронту, починаючи з 2014 року.
– Записуватися у добровольці до військкомату прийшов разом із батьком. Але взяли лише мене. Батько хоч і бойовий, але роки вже не дозволяють йти на контракт, – пригадує Григорій. – На фронт потрапив у складі 128-ї бригади. Якраз під час боїв за Дебальцеве, де залишався до самого виведення. Повернувшись в ППД, я перевівся в іншу бригаду. Захотілося спробувати себе у десанті.
Тут і «виріс» від солдата до головного сержанта батальйону. Перша ротація на Схід уже десантником була на посаді командира відділення швидкого реагування в Авдіївці. Далі було Новгородське і 10 безвилазних місяців, де і дістав своє перше поранення. Разом із бійцем на фронті постійно вівчарка Грей – спеціально навчена на пошук вибухівки та контрабанди.
– Нам його волонтери привезли ще під Крим. Але для всіх він був просто пес. Я ж побачив у ньому неабиякий потенціал. Почав із ним займатися. І вже через рік підготовки він почав їздити в район бойових дій разом із нами, – розповідає чоловік. – Грей також має бойове поранення, як і я під час обстрілу дістав осколок в лапу. Дякувати лікарям, він добре переніс поранення і знову чергує разом із нами.
Маючи два поранення, Григорій Мохуренко все ж не покидає військо. Як і кожен десантник здає фізо, стрибає з парашутом, виконує марш-кидки. Жодних поблажок на стан здоров’я, знання та досвід.
– Навіть не думаю звільнятися. Усю війну доля зводила мене з такими людьми, які вже мали бойовий досвід та кращу підготовку, ніж у мене. У них я і навчився всього, що вмію тепер. Тож нині просто зобов’язаний передати свій досвід підлеглим.
