Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
У 2014-му В’ячеслав Рубель, коли почув з телевізійного екрану, що 25-та повітрянодесантна бригада оголосила набір добровольців, не довго думаючи, зібрав валізу та пішов до військкомату. На той час В’ячеслав обіймав доволі престижну посаду начальника служби безпеки у приватній фірмі та був цілком задоволений життям. І пішов не сам, а разом із друзями – Володимиром Гордієнком та Олександром Великим, з якими колись проходив строкову службу в «десантурі».
Наступного ранку, після отримання у військкоматі повістки, друзі стали мобілізованими першої хвилі та вирушили в складі розвідвзводу рідної 25-ки на передову. Ровеньки, Луганськ, Амвросіївка… Багато чого було, але найбільше старшині Рубелю з того періоду запам’ятався бій за ТЕЦ у містечку Миколаївка на підступах до Слов’янська. Тоді зведений підрозділ 80-ї бригади та 25-ї виконував завдання з недопущення виходу сил терористів із заблокованого Слов’янська в район Піскуновки, Ямполя, у напрямку Лисичанська.
– Отримали наказ визволити Миколаївку. Нашу розвідроту кинули на розблокування Миколаївської ТЕЦ, там якраз засів «Моторола» зі своїми підручними. Спочатку потрапили під перехресний вогонь, потім підібралися до ТЕЦ і нарвалися на засідку. Я почав відстрілюватися. У відповідь вони лупити з РПГ. Ще пам’ятаю, як я переміщався з точки на точку, потім пауза – і: «Добрий день, ви в Харкові», а навколо – білі стіні та поруч привітна медсестричка. Дістав важку осколкову контузію. Потім вже мені розказали, що Вова Гордієнко дотягнув мене непритомного до нашого БТРа. І вже там дізнався, що попри суттєвий спротив ворога Миколаївку ми визволили.
Але недовго зміг перебувати В’ячеслав Рубель на мирній території. Три тижні лікування, тиждень – удома, і назад – на фронт, до своїх друзів. Загалом, як зазначає чоловік, військове братерство та справжня, не награна чоловіча дружба тягнуть багатьох назад.
Уже у 2015-му довелося старшині Рубелю, тоді вже командиру групи, разом із товаришами одинадцять діб полювати за ворожим безпілотником.
– Наша група, у якій також був і контрактник Сергій Мрачковський, підпорядковувалася тоді заступникові командувача ВДВ генерал-майору Юрію Содолю. Виконували завдання на кордоні з окупованим Кримом. Тоді якраз неодноразово фіксували в небі розвідувальний БПЛА, який запускали росіяни з півострова. Від командувача отримали завдання: «БПЛА має впасти». Визначили квадрат пошуку, вирахували траєкторію руху. Кілька діб тривало справжнє полювання. Уже мали коректувати по радіостанції, щоб збити його ЗУшкою. Стали біля посадки. Почули звук. Піднімаємо голови – а безпілотний «шпигун» десь метрах у двадцяти над посадкою. Збили з автомата, влучивши в акумулятор.
Три доби довелося розвідникам шукати уламки збитого БПЛА. Знайшли. Акумуляторну батарею, гвинт і флешку передали вищому керівництву. А «зіркова» команда була відзначена нагородами: десантники отримали ордени «За мужність» ІІІ ступеня.
Але не тільки бойовими завданнями запам’яталися В’ячеславу фронтові будні. Траплялися і кумедні випадки. Пригадує чоловік засідку в Амвросіївці ще на початку бойових дій.
– Зробили вилазку на кордон з Російською Федерацією. Мали завдання спостерігати, чи будуть переїжджати машини з-за кордону на Сніжне, щоб у разі потреби вчасно передати інформацію нашим підрозділам. Зробили засідку в напівзруйнованій будівлі. Просиділи десь кілька годин і дочекалися… компанію молоді, яка прийшла пасти корів. Хлопці та дівчата співали пісні під гітару, а ми під шифером годин п’ять не могли поворухнутися.
Сьогодні розвідник ДШВ В’ячеслав Рубель повернувся до своєї цивільної роботи. Якихось проблем із адаптацією не було. Проте війна не відпускає, та, як каже чоловік, мабуть, ніколи й не відпустить. Адже неможливо пробачити ворогу смерть побратимів. А тим, хто вижив, В’ячеслав допомагає не розгубитись у мирному житті. Він очолює окремий підрозділ ГО «Серця Кіборгів» у місті Горішні Плавні. Місцевий осередок наразі нараховує вже 70 учасників війни. Силами організації на березі Дніпра будують реабілітаційний центр для учасників бойових дій.
Та головна втіха й підтримка для мужнього воїна – це сім’я. Невгамовний син Арсеній, якому 1 рік і 9 місяців, не залишає татові жодного шансу впадати в смуток. І хтозна, можливо, колись В’ячеслав напише книгу спогадів про те, про що сьогодні не має права нам розповідати…
