Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
39-річний молодший сержант резерву Вячеслав Зайцев – десантник – «кіборг», історик, депутат Запорізької міської ради, голова постійної комісії з питань освіти науки культури молоді спорту та туризму, керівник відділу наукової бібліотеки та архіву Національного заповідника «Хортиця». Він кавалер ордена «За мужність» III ступеня, учасник оборони Донецького аеропорту, має два поранення.
У березні 2014 року, під час першої хвилі мобілізації, Вячеслав прийшов до військкомату записуватися в добровольці. За його плечима була строкова служба у бойовій десантній частині в Болграді, тому вже невдовзі, у складі 79-ї аеромобільної бригади він відбув на адміністративний кордон з Кримом у район Чонгара. А в травні прийшов наказ передислокуватись у Донецьку область. На Донбасі воїн-десантник, разом зі своїми бойовими побратимами, визволяв українські міста та села та пройшов з боями сотні кілометрів.
– Найгарячіше було в Донецькому аеропорту. Я був гранатометником. На початку жовтня ми зайшли в старий термінал і там я дістав своє перше поранення, – розповів Вячеслав. – Нас дуже активно обстрілював ворожий танк. Він бив по поверхах. У ті дні майже всі наші хлопці зазнали ушкоджень. Моє поранення в ділянку живота, на щастя, виявилося легким – врятував бронежилет. Наш санінструктор швидко надав першу допомогу, зробив уколи та перев’язав.
За словами Вячеслава Зайцева, рана не була смертельною, тож він вирішив відмовитися від евакуації, залишитися в терміналі і продовжувати виконувати бойові завдання.
– У ДАПі восени 2014-го насправді було гаряче. Інтенсивність ворожих атак нарощувалася, поранених ставало все більше. І так сталося, що я залишився один гранатометник, – згадує мужній чоловік про ті дні. – Противник по периметру прострілював усе навколо. Ми надійно тримали оборону. Для ефективності бою робили з гранатометом різні чудернацькі речі – використовували солярку, цвяхи та придумували інші солдатські хитрощі. Це допомагало нищити кулеметні гнізда ворога, які були в декількох десятках метрів від нас та не давали навіть висунути голови. Тоді ця зброя реально допомагала, адже дуель між кулеметниками могла бути довгою, а влучний постріл із гранатомета майже завжди ставив жирну крапку в бою.
Зазнавши поранення, Вячеслав Зайцев залишався в аеропорту ще тиждень та вийшов з термінала за ротацією разом зі своїми бойовими побратимами-кіборгами.
Автор цих рядків поцікавився, що допомагало десантникам вистояти? На що Вячеслав відповів: «ДАП я захищав двічі – у жовтні та листопаді 2014-го. І завжди поряд були товариші, які теж ішли в бій. Адже відмовитися або сказати, що я не хочу чи нога болить, на фронті було реально соромно. І, звичайно, допомагала віра в мою родину – любов до мами, дружини та донечки».
