Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
«На мою думку, для успішного реформування сержантського корпусу України треба не менше десяти років. І цей час потрібен не лише для стовідсоткового звільнення старого сержантського складу та заміни його молодими спеціалістами, а й задля того, щоб кожен із них здобув чималий досвід на кожному з щаблів кар’єрного зростання». Так про обрану професію та сходинки служби, спостерігаючи на бойовому посту за позиціями окупаційних військ на Приазов’ї, кореспонденту АрміяІнформ почав оповідати молодший сержант морської піхоти Іван.
Він родом із Приазовського району Запорізької області. До війни, як і майже всі його однолітки, відслужив строкову. Незабаром звільнився й повернувся до рідного села опановувати фах водія в місцевому сільському господарстві. Але буремні події на Донбасі вщент зруйнували його мирне буття.
Уже в серпні 2014 року, із силою пробившись крізь натовп у місцевому військкоматі з проханням відправити у самісіньке пекло війни, потрапив до жаданої третьої хвилі мобілізації. Однак спочатку це була служба в аеродромній команді. Дуже монотонна і спокійна. Що не зовсім влаштовувало хлопця. Численні рапорти на ім’я командування незабаром зробили свою справу.
У січні хлопця відрядили на фронт у зведений загін Повітряних Сил України «Дика качка», що боронив позицію «Зеніт» поблизу Донецького летовища.
‒ Висоті, де на посту «Тернопіль» ми вели оборону, діставалося більше за всіх, ‒ згадує Іван. ‒ Ворог змінював обстріли танками на «Гради». Пізніше до них підключалися САУ «Гвоздика», а на зміну їм — міномети. Тож боєзапасу окупаційні війська не шкодували. А останнього разу, говорячи військовим сленгом, цю позицію зрештою ущент «розібрали» ворожі танки, що гатили зусібіч.
Уже в квітні військовий із побратимами ротирувався з цієї небезпечної ділянки оборони, але ж знов відмовився сидіти в тилу. І згідно з Директивою начальника Генштабу відправився на доукомплектування Дніпропетровського окремого мотопіхотного батальйону «Патріот». Цей підрозділ увійшов до складу однієї з механізованих бригад, позиції якої на той час стояли вздовж Бахмутської траси неподалік Зайцеве та Курдюмівки.
‒ Малу інтенсивність обстрілів на цій ділянці армійці порівнювали зі службою десь у тилу. Але іноді вранці з найвищої точки можна було за кілька кілометрів почути ворожі танки, що розігрівають двигуни. Звісно, страшно не було, однак десь у душі боялися і хвилювалися за побратимів, чиї позиції ті кляті панцирники рушили обстрілювати, ‒ каже морпіх.
Далі, як вважає Іван, військова вдача йому знов посміхнулася. Їхній батальйон спочатку перекинули на позиції в дачному містечку під Авдіївкою, і вже потім — на лінію фронту неподалік Новгородського. Але, на превеликий жаль, окрім війни, досхочу саме тут йому доводилося, як кажуть, дивитися смерті в обличчя та втрачати друзів.
Згадуючи ті часи, Іван ледь стримує дрижання в голосі. Відвернувшись трохи убік і подивившись у степ, хлопець як справжній морпіх заспокоюється та продовжує розповідь про те, як звільнився зі служби разом із військовими четвертої хвилі мобілізації. Про те, як вже за місяць не зміг усидіти вдома та знов пішов «брати штурмом» військкомат.
Побачивши його особову справу і дізнавшись про бойовий шлях, старий досвідчений майор зробив єдиний дуже правильний та доленосний для Івана висновок.
‒ Морська піхота. Ось кому сьогодні ти як ніколи дуже потрібний, а вона своєю чергою потрібна тобі, ‒ наголосив співробітник військкомату.
Наступного дня хлопець прибув до Миколаєва. Отримав однострій, перезнайомився зі усіма та вже за два дні вирушив на Схід.
‒ Ще не встигли охолонути домашні пиріжки в моєму наплічнику, а я вже з автоматом у руках боронив околиці Водяного, ‒ жартує Іван.
Із 2016 року, відкривши для себе еліту ВМС, Іван побував на посадах стрілка-санітара, навідника ПКМ, командира машини БТР-80. Опановував тактику ведення бою кулеметником і гранатометником. Це стало в нагоді після його призначення командиром відділення. Відтепер військовому є чому навчити підлеглих на власному прикладі й бойовому досвіді.
