На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Нинішня війна, яка триває на Сході України, за словами військових експертів, переважно артилерійська. За статистичними даними, понад 90% поранень – саме осколкові від артилерійського вогню – міномети, гармати, гаубиці, реактивні системи. Тож що вона являє собою на думку офіцера-артилериста? Про бої під Дебальцевим у 2015 році для АрміяInform розповів колишній командир батареї 44-ї артилерійської бригади капітан Вадим Карбовський.
Щоб потрапити в армію, довелося напрошуватися
– Отже, з чого почалася ваша військова справа? Наскільки я розумію, ви не кадровий військовий…
– Я не кадровий військовий. Призваний за мобілізацією у 44-ту бригаду. Базова освіта – математична. Закінчив Чернівецький державний університет, нині він Національний. Там і пройшов військову кафедру. Ніколи не думав, що вона згодиться. На кафедрі вивчали Д-30 – це добре відома гармата 122-мм. Вона працює майже на 360 градусів з невеликими винятками в прицілах.
– Як для вас почалась війна?
– Почалася вона на Світлодарській дузі – у лютому 2015-го. Якраз на час закінчення боїв під Дебальцевим. Ми прикривали вихід з Дебальцевого наших хлопців. Тоді згадалася відома приказка, що «піт артилерії береже кров піхоти».
– Це ми вже трохи забігли вперед. Давайте спочатку: весна 2014 року. Щойно відгуркотів Майдан, захоплено Крим. Що тоді відчували? Чи гадали, що закінчиться все великою війною, чи обійдеться…?
– Тоді взагалі дуже мало хто думав про велику війну. Всі сподівалися на краще. Але…
До війни я був приватним підприємцем і проживав у Івано-Франківську. Коли розпочалися бойові дії, прийшов до військкомату. Але… там не змогли знайти мою справу і сказали, що не можуть призвати. Тож довелося самому її відшукати. Що зайняло трохи часу – до четвертої хвилі мобілізації – 20-го січня 2015-го. Це мало такий вигляд, ніби я сам напросився.
Навчання тривали на Яворівському полігоні. Та ми освоїли «Гіацинт-Б», що тоді знову відновили на озброєнні.
– «Гіацинти» – це 152-мм гармати. До речі, у чому різниця між «Гіацинтом» і «Мстою»? І там, і там – 152 мм?
– Калібр «Гіацинта» – 152,4 – це дюймовий розмір. Ствол взагалі-то корабельний, просто він обрізаний. Важчий снаряд, гармата більш далекобійна і важча на 3 тонни. «Мста» – новіша розробка, легша, мобільніша. Щодо ураження, то «Гіацинт», особливо якщо це закриті позиції, ефективніший за рахунок саме потужнішого снаряду.
– Скільки важить осколково-фугасний снаряд «Гіацинта»?
– 54 кілограми. На вогневі позиції снаряди привозили в ящиках (снаряди, заряди й підривники насипали просто самосвалом). Усе треба було перенести, почистити, зарядити, вистрілити. Снаряд-заряд разом важать 110 кг. Тож, щоб вилетіло 54 кілограми, потрібно зарядити 110. Тобто приказка про «піт артилерії» – то не жарт.
– Що було найважче, найтяжче для вас як для цивільної загалом людини, яка опинилася в ситуації, коли треба відповідати не тільки за себе, а й за підлеглих і нести смерть на велику відстань?
– Мені здається, немає різниці, ти цивільний чи кадровий військовий. З навчання найбільше запам’яталося, коли офіцери, які вже брали участь у бойових діях, приходили й розповідали нам не за програмою, а що буває у практиці. Це найбільше і відклалося в голові.
«Ми, як пожежники, постійно готові виїхати й загасити полум’я»
– Добре відомо, що артилерія – чи не єдиний рід військ, який не бачить противника, за винятком протитанкістів чи мінометників, які працюють, як кажуть, по «зрячій» цілі. Десь там, за обрієм, розташована якась ціль. Що воно таке – чи-то бліндаж, чи-то ВОП, скупчення народу, техніки…
– Характер цілі ми знаємо. Адже для того, щоб вибрати максимальну ефективність ураження, слід знати характер цілі. Хлопці пройшли бойові дії з управління, коригування вогнем. Щоправда, у 2014–2015 роках вогонь коригувала переважно піхота. І розуміння в них, як правильно це робити, було дуже віддалене. Коригували по сторонах світу. Тобто, якщо для нього ближче, для мене лівіше – їм це тяжко пояснити. По сторонах світу – це зрозуміло всім. У нього є банальна карта, він розуміє, де в нього північ, де південь, і він говорить – південніше, північніше…
Я як командир батареї, маю сидіти на спостережному пункті і управляти вогнем батареї. Але на практиці так дуже рідко виходило… Нам доводилося або навчати піхоту в секторі нашої відповідальності, або мати своє КСП. У 2015-му ми його мали, коли стабілізувалася лінія фронту. І тоді почали застосовувати класичні схеми управління вогнем.
– Я чув про планшети з програмою «Армія SOS»…
– Насправді є не тільки «Армія SOS». «Армія SOS» – це красиво і, напевно, просунутіше щодо програмування. Та є ще кілька інших програм, які допомагають обраховувати установки для стрільби, коригування вогню. Це дуже прискорює роботу офіцерів-артилеристів і виключає помилки. Людям властиво помилятися, особливо якщо стомлений. А помилки в артилерії дуже дорогими бувають.
– На яких відстанях доводилося працювати?
– Максимальна далекобійність систем, на яких працювали – 28.5 км. А робоча… Під Дебальцевим переважно була 26-28 км і менше. Спочатку були максимальні приціли, а потім, коли відходили – супроводжували вогнем. Стояли північніше Горлівки, на Світлодарській дузі. У середині лютого, коли підписали перемир’я, нас відвели. Але ми постійно виїжджали на чергування.
Колись запитали в одного нашого бійця, вже після відведення: «Вас же відвели, чим займаєтеся? Хлопці на нулі постійно під обстрілами, а ви прохолоджуєтеся». І дуже запам’яталася його відповідь: «Ми, як пожежники, постійно готові виїхати і загасити полум’я». Але з березня практично не працювали, бо «наш» калібр під забороною.
Фарба не обгорала, але стволи були червоні
– Але все ж таки, якщо ви після Дебальцевого практично не працювали, що запам’яталося з тих боїв найбільше? Наскільки пам’ятаю ті дні, там були випадки, коли, як кажуть, артилеристи скаржилися, що навіть фарба на стволах обгорала. Було таке?
– Фарба не обгорала, але стволи були червоні. Інколи навіть страшно було снаряд досилати, бо незрозуміло, як він за такої температури поведеться…
– Це ж скільки снарядів випускали за хвилину?
– Максимальна швидкострільність 6 пострілів на хвилину. Але коли йде постійна робота, такий темп тримати неможливо. Я не засікав – трохи не до того. Але намагалися максимально швидко виконувати завдання. Ми ставили загороджувальний вогонь. Усе було ритмічно, завдання уразити цілі – колонну чи ще щось таке, не було. Ми витримували темп, щоб крізь загороджувальний вогонь жодна падлюка не проповзла. Тому якоїсь такої швидкострільності не прагнули досягти.
– Чи доводилося займатися контрбатарейною боротьбою? Якщо можна, розкажіть про це докладно…
– Взагалі наша система – дуже потужна зброя. В основному її застосовують при контрбатарейній боротьбі або в загороджувальному вогні. Контрбатарейна боротьба – означає, що треба швидко стати до бою, точно вистрілити і швидко, за змоги, відійти. Бо з того боку теж люди стріляють, теж хочуть вразити цілі і їм теж жити хочеться. Такі двобої недаремно називають дуелями – тут хто перший, хто точніший, той і ціліший. Особливо немає про що розповідати… Батарея – така ж ціль, як і будь-яка інша. Єдине, що є особливості – вона може дати відповідь. Тому тут треба бути максимально обережним, знову ж таки, обирати вигідні позиції.
– Хто обирав позиції? Розвідники чи командири батареї?
– Командир батареї несе повну відповідальність за особовий склад, майно і тільки він вибирає вогневу позицію. Розвідники можуть розвідати позицію – щодо загороджень, чи можна туди заїхати, чи ні. А вирішити тут може тільки командир.
Другорядних людей на війні не буває
– Отже, на батарею три вантажівки. Які, до речі, у вас вони були?
– У нас – КрАЗи. Інші тягачі не підходили. Гармата важка – 10 тонн плюс боєприпаси. Скажімо так, тягнути 30 тонн не кожен автомобіль зможе. Тому з самого початку нас забезпечили новими КрАЗами.
– Водій артилерійської батареї – то важлива посада чи ні?
– Звичайно, важлива – потрібно виставити гармату в необхідному напрямку, швидко під’їхати, зачепити гармату. На навчаннях на ці моменти витрачали дуже багато часу. Водій має під’їхати так, щоб розрахунок гармати тільки опустив її на гак і все. А якщо взимку ожеледиця, а позаду 10-тонний причеп – тут не кожен водій впорається. Але наші справлялися.
– Тобто, коли кажуть, що в артилеристів немає другорядних членів розрахунку, це не перебільшення?
– Саме так. Взагалі я не знаю другорядних людей на війні. Навіть той самий кухар, від якого залежить дуже багато.
У навідника є своя робота, у номерів розрахунків – своя, і без зарядженого снаряда навідник нічого не зробить.
– Дякую за розмову.
