Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Льотчики до нас приходять справді талановиті. І ні для кого не секрет, наскільки вищу зарплату їм пропонують у цивільній авіації! Миротворчі місії — теж не вихід. І сім’ям нелегко, дехто не витримує тривалої розлуки… Кому тоді вже потрібні ті кошти? Дуже сподіваємось, що ситуація зміниться й найкращі фахівці лишатимуться в бригадах!
Підполковник Олексій Євдокимов — один із найдосвідченіших військових вертолітників. Літає на всіх типах вертольотів, які є в Україні, і в усіх умовах. Лише в африканському небі налітав понад дві тисячі годин. Що вже казати про постійні ротації на Донбас, польоти лінією кордону, досвід льотчика-випробувача!
П’ять років — у спекотних країнах
Офіцер, який нині виконує обов’язки заступника комбрига, вперше погодився на розмову із журналістом. Каже: не люблять льотчики хизуватись та й проблем нині вистачає… Та все ж поділився як романтикою небезпечної професії, так і списком «але», що вже скільки років не зменшується.
Олексій Юрійович — миротворець-рекордсмен. На його рахунку вісім тривалих ротацій в Африку. Він першим підняв у небо вертоліт у Ліберії. Потім відкривав операцію в Кот-д’Івуарі. Він же виконав і крайній політ у Ліберії під час останньої 23-ї ротації українців. Загалом провів в Африці п’ять незабутніх років.
— Для нас, льотчиків, миротворчі місії стали справжнім порятунком у плані професійної підготовки. Нарешті ми почали літати, — ділиться підполковник. — Бо тоді із середньорічним нальотом у десять годин у багатьох опускалися руки. Писали рапорти… А за пів року в африканському небі плюсували понад двісті годин. Звісно, літати у спекотній країні непросто. Потрібно звикати, пристосовуватися… Висока вологість повітря, температура, це впливає на стабільну роботу двигунів. До того ж, ми починали літати, коли там йшла війна. Потім цей досвід надзвичайно знадобився під час польотів на українському фронті.
Воювати у своїй країні морально важко…
У 2014-му майже всі польоти бригади армійської авіації відбувалися вздовж кордону… Першими на фронт полетіли найдосвідченіші. Серед них і підполковник Євдокимов. Вертолітники проводили у небі до дев’яти годин на день, а спали деколи по кілька годин…
— До середини 2015-го постійно був на Донбасі, — пригадує Олексій Юрійович. — Виконували різні завдання: і бойові на двадцятичетвірках, і поранених вивозили, забезпечували спецоперації. Я мав чималий досвід за плечима і здавалося, давно став холоднокровним. Та воювати у своїй країні однозначно був не готовий. Не фізично, а морально… На донецьких сайтах ми стали ворогами народу. Писали, що вбиваємо людей, навіть погрожували нашим сім’ям.
Прилітав і думав: «Хух, пронесло»
Офіцер розповідає, що складних завдань було вкрай багато… Ризик — шалений.
— Коли вертольоти багато літають, а ворог постійно веде вогонь, то рано чи пізно в когось влучить. Така статистика. Звісно, на Донбасі багато випадків, коли прилітав і думав: «Хух, пронесло», — додає льотчик. — Та за себе у небі ніколи не хвилюєшся. Просто запускаєш двигуни і працюєш… А от, коли знаю, що молодший брат, з яким служимо в одній бригаді, виконує небезпечні завдання, тоді часом місця собі не знаходжу. Хоча він теж має величезний досвід: був у Конго, Ліберії, має понад тисячу годин нальоту. Вже ніби не маленький, а для мене завжди буде молодшим братом. Можу уявити, як хвилюється батько, хоч він і намагається бути по-офіцерському стриманим.
Завжди мріяв стати льотчиком-випробувачем…
Каже, хоч такий досвід надзвичайно цікавий, та все ж сумував за небом. Адже польотів у льотно-випробувальному центрі значно менше, ніж у бойовій бригаді.
— Випробовував вертольоти Мі-8 і Мі-24, — коментує офіцер. — Однак уже звик до тривалих польотів. У центрі ж літали лише для випробування. Доводилося навіть по частинах їздити й просити, щоб дали політати. Потім усе набридло й перевівся в рідну бригаду. Все-таки це моє. Навіть у відпустці через десять днів почуваєшся не в своїй тарілці. Після кожного польоту ось уже 24 роки виходжу з вертольоту щасливий і окрилений.
Але….
Нині досвідчений льотчик активно передає досвід молоді, готує до участі у миротворчих місіях, розповідає про особливості польотів у фронтовій зоні Донбасу.
— Вогник в очах у молодих льотчиків є? — запитую офіцера.
— Та який вогник! Авіація — це ж хвороба! Достатньо один раз піднятись у небо — і це на все життя. А якщо чесно, за молодь ми переживаємо, адже перспективи так собі. Техніка з кожним роком не новішає. Наймолодший вертоліт, яким я керував за 24 роки служби, — випущений 1987-го! Добре, що в наших інженерів золоті руки. Скільки не ремонтуй і не модернізуй старі вертольоти, новими вони не стануть. А льотчики приходять справді талановиті. І ні для кого не секрет, наскільки вищу зарплату їм пропонують у цивільній авіації! Миротворчі місії — теж не вихід. І сім’ям нелегко, дехто не витримує тривалої розлуки… І кому тоді вже потрібні ті кошти? Не кажучи вже про ризик хвороб. Звісно, більшість любить Україну попри будь-які меркантильні інтереси. Але і тих, хто йде працювати в цивільну компанію, теж можна зрозуміти.
Тож дуже сподіваємось, що ситуація зміниться і найкращі фахівці залишатимуться у бригадах!
