Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Під час традиційного ритуалу в Залі Пам’яті 14 листопада прозвучали імена одинадцяти воїнів, які загинули в боях російсько-української війни на Сході України у 2014 та 2015 роках і в миротворчій місії в далекій Сьєрра-Леоне 2002 року.
З Іваном «служив» чи не кожен земляк
Оглушливі удари Дзвону Пам’яті, сухі постріли військового салюту, проникливі слова диктора… Все це змушує задуматися людей, які кілька хвилин тому зайшли до Зали Пам’яті з вулиць мирного Києва. Звичайно, свої спогади є у кожної родини полеглих українських Героїв…
Не вперше вшанувати загиблого чоловіка приходить до Зали Пам’яті киянка Юлія Анатоліївна. Але цього року знайшла сили приєднатися до неї дочка Настя. Дівчина ледь стримує сльози, коли ведучий церемонії називає ім’я кулеметника 93-ї окремої механізованої бригади В’ячеслава Левицького, який 2014 року загинув у Пісках, боронячи українську землю від приблудної нечисті. Батько Насті посмертно нагороджений орденом «За мужність», а на фасаді київської школи № 15 два роки тому відкрито меморіальну дошку з його іменем.
Пам’ять Івана Ворохти прийшла вшанувати його мама Мая Миколаївна, старший брат Олег і сестра Тетяна. 14 листопада 2014-го поблизу Донецького аеропорту в Первомайському бойовики обстріляли колону 28-ї окремої механізованої бригади — внаслідок обстрілу загинули двоє: уродженець Закарпаття, заступник комбата старший лейтенант Ворохта і донеччанин, солдат-мінометник Руслан Біленко. Наприкінці 2015 року на батьківщині Івана Івановича Ворохти в селі Верхнє Водяне Рахівського району відкрили меморіальну дошку на честь офіцера. За особисту мужність звитяжця посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького, на його честь названо центральну площу рідного села.
Його старший брат Олег Іванович Ворохта, офіцер запасу, полковник медичної служби згадує, що разом з Іваном «служив» чи не кожен житель рідного закарпатського села:
— У 2014 році справді була дуже важка ситуація із забезпеченням елементарними речами, — згадує Олег Ворохта. — Іван був «замполітом» мінометної батареї — це 96 осіб, і ми її повністю забезпечували. Я поїхав провідати брата на полігон у Широкому Лані, де вони проводили злагодження підрозділів… Це був просто жах.
Дитячі руки «маскували» вояків
Брат загиблого розповідає, що Іван пішов до війська свідомо, хоча давно відслужив і звільнився з митниці.
— Після Іловайська вирішив. Побачив документальний фільм, як росіяни розстрілювали наших солдатиків. Його це неймовірно обурило, — намагається підібрати слово пан Олег. — Під ДАПом завдання їхнього підрозділу було накидати мін так, щоби ці… не могли голови підняти. Робили коридори для наших військ на шляху до аеропорту.
Ворохта-старший розповідає, що постійно спілкувався з братом: «Я ж розмовляв за 20 хвилин до його загибелі. А через добу взнав, що його вже немає». За словами Олега Івановича, поряд, у підрозділі «Правого сектора», несли службу сестрин чоловік із братом. Саме вони забрали тіла полеглих і доправили додому.
— Тоді було загострення, і хлопці півтора чи два дні просто не могли пробитися до розташування мінометників, — згадує Олег Ворохта. — Разом з Іваном загинув ще солдат Біленко. Ми взнали: Іван йому віддав свій бронежилет. Я сам його принагідно купив, із кевларовим шоломом. Шолом — десь 6,5 тис., жилет — приблизно 12,5. Іван віддав його солдату, там у них таке бойове братство було…
Узагалі, розповідає Олег Іванович, кінець літа — початок осені 2014-го були дуже важкими. Росіяни майже неприховано вдерлися в Україну зі всіма своїми збройними та матеріальними можливостями, а наша армія ще тільки-но починала нарощувати справжні «м’язи» і отримувати належне забезпечення.
— Звечора поштою Іван надсилав листи зі списками потрібного. Ми швиденько відшукували можливості й людей, які допомагали… — ділиться спогадами брат героя. — Поки вони були в Миколаєві — возили все автобусами, а потім на Схід відправляли, здебільшого поштою.
За словами Олега Ворохти, було потрібно майже все: від електростанцій до шанцевого інструмента.
— Що тільки можна було — все давали, — говорить полковник запасу. — Діти в’язали сітки… Брали звичайні рибацькі, нарізали тканину, на уроках праці дітям розказували, яка має бути довжина, як в’язати, куди і скільки.
У сільській школі придумали, як не відривати дітей від навчання й допомагати армії. Розвішували сітки і ставили поряд мішки з нарізаними стрічками. Кожен, хто проходив і мав на те час, брав «ганчір’я» й в’язав визначеним способом. І невдовзі чудові маскувальні сітки були вже готові.
— Скручували і відправляли, — говорить пан Олег. — Зазвичай поштою, але іноді домовлялися з водіями рейсових автобусів: вони брали 1-2 рази на тиждень пакунки безплатно.
За словами Олександра Филя, заступника директора Національного військово-історичного музею України, нині на пілонах у Залі Пам’яті зазначено 2660 імен героїв, загиблих у складі українських військових підрозділів.
