Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
− Пішли з бабусею, провідаємо татка на кладовище. Ти ж скучила?
− Скучила, але на кладовище не піду. Мій татко − янгол. Він − завжди біля мене…
Коли Євин тато загинув, їй було лише п’ять рочків. Але дівчинка ніколи його не забуває. Пам’ятає, як називав її «моя принцеска».
Старший лейтенант Валентин Ничвидюк загинув у ніч із 7 на 8 листопада 2017 року разом зі своїм побратимом старшим сержантом Антоном Мишком у бою проти російських окупантів біля селища Кримське Луганської області. Валентин Ничвидюк був командиром взводу першої роти окремого мотопіхотного батальйону «Суми» 58-ї бригади. Внаслідок ворожого мінометного обстрілу загинув на місці, а важкопораненого в голову Антона Мишка побратими не встигли довезти до шпиталю. У складі зведеної групи вони мали зупинити прохід ворожих диверсантів. Завдання виконали. Зупинили. Ціною власного життя.
— За кілька годин до того, він подзвонив батьку, сказав, що йде на небезпечне завдання. Більше ні з ким не виходив на зв’язок, − розповідає мама Валентина Ничвидюка Ніна Андріївна
Жінка пригадує ту, як виявилося, — найжахливішу в її житті ніч. Каже, з 4-ї ранку місця собі не знаходила і не розуміла, що з нею відбувається.
— Мене мучила якась невідома тривога… я тоді ще не знала, що сина вже не було.
Коли Валентин поїхав на війну, кожен ранок його матері починався зі зведення на Донбасі. Тож щойно прочитала, що біля Кримського загинули двоє — серце тьохнуло.
— Я одразу скочила в таксі й поїхала в його частину, запитати чи це не він. Дорогою обривала телефони командира, друзів, які були разом із ним на війні. Командир сказав, що ще нічого невідомо… Друзі теж віднікувалися, або й зовсім трубку не піднімали.., − пригадує Ніна Андріївна.
Однак жінка відчувала, що щось не так. Тепер розуміє, чому їй не повідомляли цю жахливу звістку. Чоловік був у відрядженні, родичів у Конотопі родина не мала… Тож як мати сприйме жахливу звістку про загибель єдиного 28-мирічного сина, ніхто й уявляти не хотів. Лише батькові командир зізнався, що його син загинув. Сказав — героїчно.
— Він був справжнім військовим. Справжнім воїном. Йому дали позивний «Якудза». Мабуть, тому, що мав перший розряд із кікбоксингу та до війни служив у спецпідрозділі «Барс». Мав великий авторитет серед бійців. Мене завжди дивувало, як у такому ще досить молодому віці був для них «Миколаїчем». Навіть удвічі старші побратими так його називали,− розповідає Ніна Ничвидюк.
Мати згадує, що військовим син мріяв бути з дитинства. За прикладом тата.
− Вдома ходив із погонами, до дитсадка йшов із парадним паском батька. Була також кокарда на шапці й пістолет. Іншої форми він не визнавав. Досі пам’ятаю, як пришивала до маленьких дитячих светриків сина татові військові погони. Просив: «приший військові погони і на пальто…»
-Після школи Валентин мріяв вступити до військового училища. Батьки були проти, бо українська армія тоді практично розвалювалася. Зрештою, знайшли компроміс — вступати до університету внутрішніх справ на факультет внутрішніх військ та отримати диплом правознавця. − Ми з чоловіком таки сподівалися, що наш син буде юристом,− каже Ніна Андріївна.
Та закінчивши університет, Валентин пішов на службу до внутрішніх військ. За кілька років почало підводити здоров’я. Ще з дитинства, каже мати, він був до нього дуже легковажним. На ногах двічі переніс запалення легень. Отримав астму. Тому був змушений звільнитися. Але мрії про військову службу його не полишали.
— У березні 2014-го син говорив: «Якби я знав, що в Україні буде така ситуація, я б ніколи не залишив військової служби».
Тоді вхопив військовий квиток і пішов до військкомату. Там йому відмовили, посилаючись на висновок медичної комісії, хоча наголосили, що в разі необхідності його обов’язково мобілізують. Однак Валентин придбав військову форму, як міг підтримував свого друга, який вже тоді служив у районі АТО. Допомагав йому отримувати різноманітне спорядження. Зрештою у 2016 році звільнився з тодішньої роботи, пішов до військкомату і таки поновився на службі.
— Він завжди досягав своїх цілей. Був сміливим, правильним. Побратими, які приїжджають на роковини, кажуть — що він прожив коротке життя, але дуже яскраве, − розповідає мати. − Тепер наша втіха — онука. Вона наша улюблениця і наш біль. Я вдячна синові за Єву — бо вона єдина, заради кого нам треба жити, − каже Ніна Андріївна
Мати героя з його дружиною Іриною на другі роковини сина відвідали Залу Пам’яті полеглих воїнів. Жінка довго вдивлялася в книгу, здригалася кожного разу, як на екрані з’являвся про нього ролик… Каже, вдячна усім, хто береже пам’ять про полеглих героїв. Бо доки живе про них пам’ять — вони житимуть вічно.
Валентина Ничвидюка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Також рішенням виконавчого комітету Конотопської міської ради 2017 року йому присвоєне звання почесного громадянина міста.
