Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Писати вірші Аліна Войтенко почала під час навчання в школі, десь у 7 класі. Тоді це були перші кумедні рядки про кохання та підліткові переживання. Потім життя закрутилося — навчання у медичному коледжі, одруження із коханим хлопцем та народження синочка Сашка. Було не до поезії. До віршування дівчина повернулася трохи згодом, побачивши в інтернеті вірш якоїсь дівчини. Нині Аліна навіть не пам’ятає, що саме то був за вірш, але він її «зачепив». І вона подумала, що теж має щось сказати іншим через поезію.
— Пишу в гарному та поганому настрої, це без різниці, у будь-який час доби. Якогось конкретного алгоритму написання немає. Уві сні, як дехто з поетів розказує, образи до мене не приходять, ‒ говорить Аліна. ‒ Можу побачити щось чи когось прямо на вулиці, у голові складається картинка. І відчуваю потребу цей образ покласти на папір.
Майже всі поезії Аліни Войтенко — про кохання, мир, родину. Як зазначають побратими чоловіка, такі вірші добре читати в окопах, на полігонах, під час тренувань та відпочинку між боями, вони лікують душу і наповнюють світлом серця.
— У мене нині такий період, — розповідає жінка, — коли хочеться писати про речі, від яких стає тепло на душі — філіжанка кави, барвиста осінь, рідні поруч. Хочеться, щоб людям, які читають мої вірші, було тепло та по-домашньому затишно, щоб вони відганяли погані думки та жахливі спогади, сумні переживання.
Але є в Аліни Войтенко й інші поезії — про війну, біль та шану. Їх лише дві. Присвята солдатові та матері українського Воїна. Вірш «Подякуйте хоч раз солдату» з’явився спонтанно, як порив душі… Адже люди не завжди бувають вдячними нашим солдатам, які захищають сьогодні Україну. Для Аліни Войтенко тема війни — це до сих пір невимовний біль переживань, який жінка тримає глибоко в душі. Чоловік Аліни Юрій, головний старшина батальйону 30-ї окремої механізованої бригади, від перших днів російської агресії проти України — на передовій.
— Пам’ятаю, як у липні 2014-го з мамою і 6-річним Сашком гуляли в парку якраз напередодні мого дня народження. Тут дзвінок — Юра сказав, що їде на схід. Я не могла ані плакати, ані говорити, просто впала в ступор. Я начебто і була готова до того, що Юрій, який після строкової служби уклав контракт, будь-якого моменту може взяти зброю до рук не лише під час навчань. Проте ніколи всерйоз не думала, що мені доведеться чекати чоловіка з війни.
Були у ці роки в житті Аліни і дійсно жахливі моменти. Спочатку Сашко, отримавши сильний стрес через розлуку з батьком, потрапив до лікарні. На щастя, тепер із хлопцем все гаразд. Він гарно навчається в школі, підтримує матусю, коли тато на війні, й пишається батьком, адже знає, що батько — герой. А одного разу час зупинився для Аліни.
— Переживаю за чоловіка завжди, — у голосі Аліни відчувається тремтіння. — Але найстрашнішим був момент, коли Юрко не відповідав чотири доби на дзвінки. А тут іще мала зарплатня прийти, у всіх у частині є, а його — ні. Я побігла в штаб, а там кажуть, що мій чоловік у списках тих, хто зник безвісти. Виходжу за ворота — а тут дзвінок: «Привіт, кохана…» Чесно, як я із цим впоралась, не знаю. Мабуть, допомагають вірші. А ще — мамина молитва. Вона і за Юрка завжди молиться, щоб у нього все було гаразд.
А Юрій Войтенко дуже пишається своєю дружиною. Як розповіла Аліна, чоловік мало проявляє емоції. Але коли побратими знайшли в інтернеті її вірші й почали розпитувати, чи то дійсно його дружина пише, він із гордістю відповів: «Так, це моя кохана».
